Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Він обережно забрав рушника, став зовсім поряд. Підняв руки, звернув до мене долоні. Я мовчки зробила те саме. Він доторкнувся до мене. Потім легким натиском зробив зв’язок міцнішим. Долоні до долонь, майже єдине ціле. І спалахнув погляд, який ніби обмацував. Альхен почав пружно пульсувати кожним м’язом руки, й ці хвилі потроху передавалися мені. Ми розгойдувалися. Раптово, одним найлегшим порухом він відштовхнув, я не втрималась, присіла навпочіпки, здивовано дивлячись на нього знизу вгору.

— Розумієш, ти повинна бути частиною мене, і, проте, залишатися собою. Ти теж можеш штовхати, так, щоб я не вгадав твого ритму, а коли штовхаю я, — ти не повинна падати — це програш.

Ми сконцентрувалися одне на одному. Він, природно, не присів жодного разу, а я в якомусь золотавому трансі, мов човник, літала під козирком, то зупиняючись біля самої стіни, то з напівприплющеними очима падаючи, знесилена, в його руки, що очікували, малювала носом зиґзаґи на його безволосих грудях. Знову й знову; нас охопив запал, ми нічого на світі не помічали, поки чемна сестра не помітила за нас, що татусь може спохопитися й доцільно було б повернутись на маяк. Ми всі разом піднялися ліфтом, попритискались до чиїхось маслинових шортів, потримались за смагляву руку, а по тому я попленталася слідом за нею, ляпаючи по калюжах, віддаючись теплій симфонії літнього дощу. Дощ у Імраї обіцяє зміни. Мені було гарно. Уперше за останні три дні. Я стрибала по калюжах, і душу гріли відбитки його долонь і легкий, заколисуючий ритм, і пал несподіваного падіння, і його сміх, що пестив шию і плече.

Батько не відчиняв дверей, і ми вирішили, що трапилося найстрашніше — він пішов мене шукати (де моя каска?), й мені нічого не лишалося, крім єдиного: піти до Мироськи. Отут вона й любить розповідати:

— Коровисько (чи пак я) отримала найчистішу, білосніжну майку, ідеально відпрасовану, майже незайману з вигляду (мій власний одяг був мокрий, мов хлющ). І в цій чудовій маєчці я пішла на балкон, і перед тим, як бодай щось було сказано, чашка духмяної, пряної кави не втрималась у моїй замріяній руці та перекинулася просто на майку й темна коричнева пляма почала розпливатися по моєму животі.

— І як тебе татусь терпить!

Увечері сестра була, звісно, саме там, де далеко не всі ми буваємо. Завдяки моїм вустам весь маяк довідався, де це місце, й мене всі разом якось полюбили.

За що й чому — не знаю.

Tag Siebenundzwanzig (день двадцять сьомий)

Учорашній дощ мені вочевидь був на користь — благополучно промив і охолодив мізки. Маса минулих трьох днів здавалася згустком відволоженого болю. Це було як лихий сон, і мене дуже вчасно збудили Альхенова присутність і липневий дощ. Боже, як я люблю ці запахущі, теплі імрайські дощі, які вибивають із землі пряну пару!

На пляжі сестра влаштувалася під тентом (нібито обпеклася) на відстані буквально одного пальчика від місця, на яке не прийшов Альхен (фе-е-е, мове тон, сестричко, вони всі сидять там у млосному передчутті, очікуючи його приходу). У неї був сонний, трішки очужілий і чарівно щасливий вид. Вона випромінювала оте тонке, гостре сяйво вдоволення, котре тільки пробуджується, те саме, глибинне, яке відчула якось і я. Вона змінилася настільки, що, здавалось, дійшла до кондиції, необхідної, аби проникнути у вузьке коло імраєманів. Вона вже була здатна це зрозуміти й заразитися цією вбивчою казкою.

Чи я знаю, що сьогодні за день? Не знаю? Сьогодні Івана Купайла.

Вона відвела мене вбік. Гепардовість так і струменіла з кожного вишуканого руху. Маленька, доладненька, золотава принадність…

— Цього дня… Це взагалі особливий день. Раніше влаштовували шабаші, кохалися… Усі… всі…

— Ги-ги… Святкування спекотного літа! З ким тобі це святкувати, я думаю, питань не виникає?

Крихітка намагалася переконати мене в чомусь, але через абстрактність мети переконання, весь тривалий процес перетворився на якусь піднесено-пафосну оду. Я мерзенно мружилась та гмикала.

Сестра була дуже лагідна зі мною. Вона жадала дружби. Такі почуття… Я тим часом з досадою подумки загинала пальці: їй залишалося 6 днів, мені — 19. У принципі, я ще своє надолужу.

Зрештою, я запропонувала їй піти в сієсту на Генералку. Спільну мову ми знайшли в чудовій темі:

— А скажи, ти правда з… Правда? — запитала вона на порожньому напівзруйнованому пляжі.

— Так. Просто на цьому лежаку.