Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

— Кгм. Дивний він. Ти ж іще дівчинка…

— Не в кожної жінки є е-е-е… м-м-м… Як він сказав «запальна іскра диявольської привабливості». Як сонячні зайчики — їх можна й не помічати, а можна ганятися за ними все життя. Розкажи-но мені краще про вашу київську родину. Гарні люди?

— О… звичайної Чудові друзі.

На сестриній спині виднілася здерта ранка — делікатна копія моєї.

— Що, теж нічого не пам’ятаєш?

Вона здивовано скосила на мене око. Я мокро посміхнулася:

— Спина.

— Що?

— На спинці те саме, що й у мене. Еге ж?

— А… це… — вона розгублено сіла на м’який, вкритий водоростями камінь, який також розгублено лизала сонна хвиля. — Я займалася зарядкою. Робила вправи. Там, унизу.

— Із Сашком?

— А що в цьому такого?

Я сіла поруч. Раптово мерзенна посмішка сповзла з моїх губів. Маленьку сонячну істоту начебто облили з іржавої банки, й вона перетворилася на просто маленьку дорослу жінку. Маленьку не в тому розумінні, якою була я, а просто на маленьку за розмірами. Крізь призму сонячних променів було видно, що вона зовсім уже не дівчинка. Низ живота трішки провис. Груди надто малі, з невиразним відтінком несвіжості. Квіточка, що зацвіла знову, але друга ніколи не зрівняється соковитістю з першою. Мої опіки зажили, щедро вилились у гладеньку, глибоку засмагу. Шкіра була пругкою, з ледь помітним золотавим пушком.

— Знаєш, що я думаю? — обережно, вся в сумнівах запитала вона.

— Ну?

— Я думаю, що… Ти взагалі знаєш, що збуджує чоловіків найбільше?

— Ні.

— Ну, подумай гарненько. Не знаєш? Ну, то якщо говорити про Сашка, — дві жінки, які пестять одна одну. Різні й водночас такі, що мають спільні риси.

— І що ти пропонуєш?

Вона майже з болем глянула мені у вічі: