Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Побачила татусеву грізну тінь, але сиділа й далі. Ще одне лихо. Завжди, варто мені тільки затриматися хоч на півхвилини, — він тут як тут. Або взагалі затримуватися не треба — він і так може будь-якої миті звалитися на голову та зіжмакати всі мої добре вибудувані думки.

— Агов, твій тато йде, — озвалося ще одне чудовисько.

— Бачу.

— Точно він, сюди йде!

— Та знаю я, мать твою, чого так нервуватися?

Він аж захлинувся й порушив при цьому ідеальну поставу японського самурая:

— Я нервуюся?! Та ну, ти чого! Я ж, дурненька, за тебе хвилююсь, а не за себе! За тебе, розумієш?

Я зітхнула, посиділа ще трішечки, труснула головою і скорилася бородатому закликові долі. Зістрибнула на холодний бетон та пішла мокрою галькою 1-го пляжу, не бажаючи, не в змозі сказати йому щось іще, не в змозі навіть подивитися. Нещасною не почувалася — глибина депресії викорінила в мені будь-які поверхневі переживання взагалі, й навіть жалощі до себе, такі властиві мені, займали в душі місце аж ніяк не нагорі.

— Ах, яка чемна донька… — долинуло до мене звідтіля.

— Іди на х…! — виразно й злобливо гаркнула я, наочно доповнюючи сказане характерним жестом.

Над головою скептично крекнуло, і я поквапилася прискорити крок. Татусева шапка грізно манячіла за сходами.

— Тат, розумієш, там я ось сиділа, а тут приперся ЦЕЙ, почав щось варнякати, так мені ось, стрибати довелося. Отак.

Присвячена походові з Зінулькою на Генералку. Ми не купались, і, крім матросів, що фарбували іржаве поруччя, нікого не бачили й не чули. Якщо пам’ять не зраджує, то саме 3-го липня ми вирішили навідатися в «Ластівку», де працювала її мама, наїлись до знемоги морозива й були хвилини за дві доставлені додому на червоному «Фольксвагені» — до самого маяка, де на нас уже чекав, гнівно постукуючи ногою, papah. І поки я вилазила з задушливого салону, мені здавалося, що я розсиплюся під його спопеляючим поглядом.

Коли він довідався, що я не просто полишила маяковий дворик, а ще й набралася нахабства, щоб попертись на саму «Ластівку», почав репетувати: як це так, що я взагалі значу для Цехоцьких, яке право маю жерти задарма морозиво та їздити в їхній машині (про солоні горішки я розважливо змовчала).

Мене гризли не просто підступи депресії, а ще й каяття. На мене зійшло осяяння: головний винний не татусь, який вічно мене нікуди не пускає, а я сама. Він же просто дуже хворий, йому так зле, як мені, ідіотці, й не снилося. І скільки ж додаткових мук завдає йому ця мудра й гуманна Адора! Завершилися роздуми доволі прозаїчно — я майже по-київськи ридала, гірко й захлинаючись, майже чверть години, поки зовсім не заблукала в думках і не втратила того голчастого зв’язку з болісною темою (водянистий образ) і первісною причиною самих сліз. Просто так, без приводу плакати я можу, коли війну або програно, або ж виграно, а робити все одно нема чого. А в мене ще 23 дні попереду! Рівно половина того, що минуло.

Ми спустилися на пляж із Мирославою і моєю племінницею втрьох. Залишили батька, який знову трішки занедужав, удома. Я непомітно напружувалася, силкуючись збити в одну купу всі свої ріденькі кисленькі думки, й намагалася збадьоритись. Ішла сходами, задумуючи: якщо остання буде парною — татусь прийде, непарною — не прийде. Але не судилося. За годину по нашій появі він виткався начебто з повітря, своїм прибуттям практично нічого не змінюючи, бо гепардність цього дня була аж надто пасивна й ми обоє перебували в невиразній злості одне на одного.

А потім я немов із дна сухого колодязя побачила: That One і моя сестра. Спини. Це був шок. Це було потрясіння, це була найвитонченіша жорстокість із усіх, застосованих до мене досі, це був біль — плямистий, глухий, мов шорсткий бетон під моїми ногами, гострий у своєму резонансі, доміноподібний, місячний уповні, пекучий імрайський біль. Я стояла, й мене трусило, мов осиковий листок, мене хтось поштиво запитав: може, мені зле? Ні! Ні…

Я начебто зі скляної колби, наповненої формаліном, дивилася на перекручений, безмовний і недоступний світ, на цих двох, пронизливо щасливих. Це безжальне щастя, що струменіло з-під їхніх упевнених, неквапних кроків, ранило найбільше. Господи, які ж щасливі вони… миті початку. І мене стисло спогадом — ось так, два роки тому, можливо, цього самого дня й цієї години, на її місці йшла і я. Маленька, руденька, в рожевому сарафані, теж щаслива, теж вільна, без ярма безмовної любові впоперек усієї волі до життя.

Мої щоки заливали сльози. Люди дивилися й відвертались. Я трималася за червоне поруччя й на тлі розплавленого неба, моря та гальки бачила каламутні плями двох постатей і ці — обличчя-спина, обличчя-спина… які пірамідально відходили в білясту далечінь небуття.

Це були вже не ревнощі й не образа, і я не хотіла, о, як знемагаючи, я не хотіла визнавати жодного з цих очевидних почуттів. Я запекло заплющила очі на саму себе; я розчинилася в сколиханому потоці оцих людських облич, оцих димчастих плям моря, пляжів і акварельної Імраї, стояла й відчувала кожен атом цієї аури нових починань, яка оточувала дві постаті, що віддалялися. Я відчувала, бачила, розуміла. Все, крім себе.