Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Але тут із піднебесся виник татусь. Я змішала море з мокрого волосся зі слізьми на обличчі, жестом підлого мазуна-карапуза без слів тицьнула кривим пальцем у ці дві спини й пізніше, сидячи на тому самому поруччі, вже з солоною посмішкою на потрісканих губах, дивилася на татуся, що віддалявся з Мироською. Він волав, а вона слухала. Він був злісний, владний і здатний забороняти, вона — занадто боязка й недосвідчена для самозахисту. Їй того разу перепало так, як перепадало часом і мені, — «по повній програмі», можливо, навіть трохи більше, оскільки те, що було для мене справою звичною і буденною, для неї виявилося брутальним і несподіваним. Я посміхалася, забуваючи про Гепарда, що ніжився на сонці метрів за два від мене, про пляжі, про лагідну блакить пронизливого неба. Але завданий біль і не думав минати, й усіма хребцями я відчувала наближення лихоліття.

Я трохи заспокоїлася, але розслабитися не вдавалось просто фізично. Сестриця поводилася жахливо підозріло й із усією природною пильністю молодшенького тирана-стукача я помічала кожен фальшивий рух, кожні слово та інтонацію, не властиві їй. Я начебто бачила її наскрізь, і ця грізна, похмура в свій цнотливості діва нагадувала тепер веселу школярку перед першим побаченням. Я помічала те, чого жодним чином не повинна була помічати, хоча б для збереження власних нервів. Краєчком вуха чула, проминаючи ЇХ, ще на пляжі, демонстративно дивлячись у інший бік і тим самим дозволяючи собі почути ще краще: це трепетне, приглушене, лагідне, а мені вбивчо бридке: «Ні, ні, дитина не проблема… рано спати… десь годинці о десятій…». Я безгучно заскімлила від своєї нищівної безпорадності, від своєї кволості й неволі, котрі найяскравіше проявилися саме зараз. Я замружилась і пішла далі за татусем, шкарбаючи в’єтнамками, волочачи майже по землі свій пакунок із рушником і матрацом. А що ще мені залишалося робити?

Цілий вечір вона була натягнута, мов струна, й нагадувала скрипку. Зазвичай по-рятівному балакуча, здатна так сміливо крокувати між мною і батьком, дорогою додому не зронила й слова. Так, скрипка. Було відчуття, що варто до неї доторкнутися — й вона заплаче. А ось хто мав би голосити — це я. Я не могла спіймати її погляду, вона відводила очі, залишаючи гарячі подряпини на моїй і без того зраненій свідомості. Я перебувала на межі нервового зриву. Татусь почувався кепсько й більше уваги звертав зараз на себе, аніж на нас, і якби я зараз була сама, кращого шансу на… годі було й чекати.

Одним словом, батькові Мирося заявила, що йде на прогулянку. І я з нею. І ще Зінка. Домовилися, що зайдемо по неї після вечері. Mama mia! Вона була в розкішному вечірньому вбранні, в чудових туфлях, які я б убила за перші три кроки кримськими горами. Від неї пахло, як від цілого саду квітучого бузку — багато, дорого, запаморочливо, й обгонячи нас, у застиглому вечірнім повітрі ці чудові пахощі лоскотали всі фібри моєї безнадійно хворої душі. Мирослава розпустила волосся, й воно відливало золотом, чудовими м’якими пасмами розтікалося по гладеньких напівоголених плечах. Двірські бабці-пліткарки завмерли на своїх лавах і з роззявленими ротами ошелешено дивилися їй услід (як ніколи, жодного разу не дивилися на мене).

Коли дійшли до павукоподібних воріт і перевернутого якоря, вона сказала, ні, закричала, майже як татусь: наказала нам повертатися в «Жемчужину» й гуляти без неї. А татусеві ні слова.

Вона не зізналась, просто помчала до НЬОГО. А я відіслала Зінку куди подалі, й ризикуючи вбитися на гострому камінні, спустилась у якусь трав’янисту ущелину за Капітанським містком, де до появи перших зірок під тихий гомін моря, не гребуючи ніякими виразами, виклала разом зі слізьми цій недобрій Імраї все, що я до неї відчуваю і думаю, і те, як це підло, і як брехливо, і як… як… як…

Коли зовсім стемніло, а для плачу не лишилося сили й від власних ридань стало просто нудно, я пішла плавати в нічній прохолодній воді, в цих золотаво-ебенових переливах. Ставало спокійніше, тільки холодно стискалося там, усередині. Я здригалась і лякалася своєї готовності й щемливої самотності. Отут, за такого казкового розкладу, на перехресті всіх можливих свобод — я ніяк не повинна бути сама…

Tag Vierundzwanzig

(день двадцять четвертий)

Вранці ми говорили про неї з батьком.

Сидячи на своєму дивані, підтримуючи під горлом біле простирадло, я, з відвертістю непорочної та наївної молодшої сестри, з усіма почуттями, які повинні бути властиві справжній професорській дочці, розповіла йому все про спини, про пляжі, про уривки слів і про те, «як це було насправді». Про вечір я змовчала, по-гурманськи вичікуючи слушного моменту. Відтягувати задоволення — це вище благо для моєї підлої душі. Потім, за сніданком, з кам’яним і водночас дуже виразним обличчям, яке дозволяло перейматися всім драматизмом мого переляканого подиву, я сказала: є ще дещо.

Ми навіть пропустили звичну сварку о восьмій. Батько й молодшенька, що раптово стала значно кращою, в стані глибокого шоку намагалися аналізувати нерозважливі вчинки одурманеної та заміжньої старшої. Як таке могло статися?

Атож (хі-хі), як же так, га, тату? Адже ми з тобою тепер єдина сила проти неї, а не ви з нею проти мене. Оце так-так! Ну, нічого, в тобі, сестричко, забагато порядності, й навіть якщо цей лисий павіан тебе вже й трахнув, то мізки твої все одно так просто не зміняться, отже, я влаштую тобі опозицію, ще крутішу за ту, яку могла б вчинити мені ти, якби виявилася в одній партії з татусем. А тепер тримайся й дозволь побажати тобі удачі…

— Тату, знаєш, — із усією майстерністю, на яку була здатна, запищала я дитячим голосочком, лагідно й любо, як під час перерви між нашими сварками, коли лаятися не було за що, — вчора діялося щось дивне. Не знаю, чи маю право таке говорити, але Мирослава… Ну… Я… Вона поводилася дивно… Незвичайно… Ти стежиш за моїми думками? Так, поза сумнівом, те, що я зараз зроблю, — зрадництво з мого боку, та ще й яке! Це підло й не по-сестринськи, але я зобов’язана, я змушена до цього форс-мажорністю обставин, усією небезпекою, всією загрозою, що нависла над усіма нами, я повинна сказати тобі це, — я напружено ковтнула, — учора вона була не з нами.

Ми йшли далі, порівнялись із Капітанським містком і деревом, де тоді, чотири дні тому, стояв цей стерв’ятник. Пахло ніччю.

— Що ти таке вигадала?

— Ти не зрозумів… Учора навіть ідіотові було видно: з нею щось не те… Що вона задумує щось своє.

— Я це помітив. То вона…?

— ТАК. Так, вона вбралась, як на бал, напахтилася так, що…

— Коротше.