Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Він знизав плечима, паскудно повернув до мене свою гепардову спину і, граючи хижими лискучими вигинами, нібито готувався до своїх йогівських вправ. Ми стояли посеред безлюдної сонячної набережної, зовсім самі, й щось пекуче, нудотне, одвічно імрайське, ладне було вибухнути між нами.

— Моя психологія трохи відрізняється від твоєї. Уявлення про життя… — сказав він, стоячи спиною до мене.

— Мої уявлення про тебе теж, чи не так?

— Ми розлучилися, бо вона була теж інша, точніше, — як усі. Намагалася люто протистояти всім моїм… Але я їй сказав… Так прямо й говорив завжди: «Застроми свого язичка собі в попку».

— Ги… Ти дуже волелюбний Гепард.

— Кгм, звичайно. Воля у всьому. Від усього. Прихильність — це для недалеких мазохістів.

— На кшталт мене, чи не так?

— Хтозна. У всякому разі, наступного року я вже сюди не приїду.

(Як? ЦЕ вибухнуло, і, дивлячись у безнадійний глухий кут, я зрозуміла, що стою, немов облита крижаною водою. Імрая почала танути).

— … або, якщо приїду ще, то ненадовго, і востаннє, цього разу точно востаннє. Місця, як і почуття, зношуються. Нема тієї первинної палкості, яскравості, а я хочу, щоб це почуття було завжди в мені. Виходить, залишаються тільки спогади.

(Усе, що ви мені залишаєте… Ви обоє, Альхен та Імрая).

— … у серпні приїде Генка на машині, ми об’їдемо весь Крим.

Я відразу уявила цю щасливу парочку. Сволота.

— … і наступного року я подамся кудись на Тарханкут чи на Мишоїд, — широкий жест у бік Ай-Петрі, — або туди, — жест іще ширший (мої думки — відчайдушніші) на море за мисом, — у Гурзуф, до Аю-Дагу. Хоча все там надто зализане.

— Ні, ні, ти що! Коли я там була, то ТАКІ місця знаходила… (квола надія знову задеренчала, мов полум’я незадмухнутої свічки).

— Вірю, — він став на руки, вниз головою, показуючи остаточний кінець розмови.

Зі слізьми на очах я подалася на руїни першого пірсу, й прогулянка цим іржавим кістяком нагадала мені про скелетоподібність усього мого імрайського життя. Унизу мерехтіло море, мінилось у золотавих переливах, ідилічно голубіла кам’яниста обмілина. Спіткнися — й навряд чи побіжиш назустріч новим випробуванням із незагіпсованою кінцівкою. Якщо взагалі ще побіжиш.

Самогубство?

Нерозумно. Вкрай нерозумно. Вихід із гри й втрата не тільки Імраї, але й життя, незважаючи на їхнє ідеальне доповнення одне одного, все-таки не найбажаніше завершення чергового розчарування, так щедро подарованого цією лисою тварюкою.

Зупинилася. Не здригнулась і таки дійшла до кінця викришеної бетонної крокви, спокійно сіла, звісила ноги. Правильно, навіщо мені ця пляжна тварюка, коли є прекрасна, невагома й завжди добра примара, що виникає виключно поза зіницями моїх очей.