Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Залишається ще додати, що ввечері його ТАМ не було. Чого й слід було очікувати.

Tag Dreiundzwanzig

(день двадцять третій)

У мене був чудовий ритуал. Ранкова прогулянка, коли я могла скористатися новацією татусевого виховання (траплялося й таке), що відтепер дарувала можливість насолодитися повноцінною самотністю в мрячній свіжості безконвойного маршруту пустельними, зовсім безгепардовими пляжами. У цей час (з 8:00 до 9:30) всі санаторні маси займалися сніданком і ми внаслідок ранкових сварок частенько не заставали бадьореньких фізкультурників, маючи в своєму розпорядженні зовсім безлюдну й довгу (майже півторакілометрову) смугу вигнутих дугами пляжів санаторіїв «Дніпро», «Україна», «Ясная Поляна» та «Марат». Гепард практично ніколи не приходив раніше 10:00 (хоча бували солодкі винятки).

А ми спускались, як правило, до 8:00, воювали хвилин із 5, і по тому татусь брав свою надувну подушку та йшов до найдовшого пірсу, де вже золотилося проміннячко ніжного ранкового сонця, поки галька й бетон залишались у вогкому холодному затінку. Я, розгортаючи свій матрац, нюхала цю тінь, і запахи ночі лоскотали щось особливо сприйнятливе, нервове, розпалене, й невиразна злість підіймалася в мені, колючечками розтікаючись по руках і стегнах.

Я брала плеєр, надягала навушники, доходила спершу до «соборика», дивилась у це лазурове свіже небо, на море під ним і дуже повільно йшла у зворотному напрямку, від одного глухого кута до іншого, де біліла, щосили залита сонцем будівля канатної дороги й весело гурчав мотор на човновій станції. Було літо. Була Імрая. І була я. Сама. Боже, чим тільки не завдячую я цим чудовим, спокійним і мовчазним хвилинам цілковитого єднання з мрією, який шквал сліпучих почуттів валився на мене, коли я, бувало, стоячи під глухою бетонною стіною з написом «ЗАБОРОНЕНО!», ловила чутливим сканером загостреного зору нову, темну й хижу постать із зеленим рюкзаком. Він бадьоро прямував від ліфта залитим сонцем пляжем.

На шляху назад мене зустрічали нові особи. Була паскудна з вигляду дівка з неможливим шаром косметики на досить нестандартному обличчі. Я прозвала її суперницею.

Була бігунка — безлика чорнокоса діва з Києва (як повідомив Макс), легким її бігом, майже ширянням захоплювався не один татусь. До неї я ставилася теж із елементами прохолоди (м’яко кажучи). Вона гальмувала біля Воріт Енді (між «Україною» і «Ясною Поляною»), кокетувала з виродком і бігла далі, а потім наставала моя черга. («Дівчино, куди ви йдете — вхід за перепустками! Ах, немає перепустки? Ну, тоді приземляйся сюди, поговоримо!»). І ми теревенили, часом і по 40 хвилин. Час від часу в наших бесідах вимальовувалися досить сексуальні обриси, але заглибитися в основи мого жіночого становлення хвилюючим розслідуванням «Було, чи не Було» він чогось не зважувався. У міфах про наші діючі та недіючі зв’язки ми обходилися невиразним формулюванням «один мій друг» і «одна моя подруга».

Сьогодні Альхен прийшов тоді само, як і я, що пленталася зі своєї прогулянки, очевидно, слухаючи улюблену Шаде чи «Енігму». Через поганий настрій під прикриттям окулярів і навушників вирішила вдати, що не помічаю його. Потім, коли ми порівнялись, я все-таки зробила млявий знак рукою. Він відповів приблизно тим само й безкарно пішов у бік «соборика». Я так само безкарно попленталася слідом.

У кінці тенту хтось із нас усе-таки вирішив вичавити сухеньке: «Привіт» — і отримати рикошетом таку саму черству копію.

— Як справи? — запитав Гепард, готуючись до своєї ранкової розминки.

— Нормально. А ти як?

— Як? Це ти в мене запитуєш? — з незрозумілим роздратуванням. — Ха, а як, по-твоєму, може бути? У мене, щоб ти знала, погано не буває.

— А я від позавчора нічого не курила.

— Ах, як ЧУДОВО, — (на видиху й дуже голосно, дерев’яний меч спритно закрутився в повітрі), — тому, що моя дружина (Як? Що він сказав?), — викурює по дві пачки за день, і кашель у моїй квартирі лунає кожні 15 секунд (злобливо).

— А чого ж ти на неї ніяк не вплинеш?

— А з якого це дива я на неї впливатиму (ще зліше)? Нехай на неї впливає її чоловік. Ми, знаєш, розлучилися, — він говорив це так, начебто плювався, і з кожним словом наелектризоване роздратування зачіпало мене дедалі дужче. Я, щоправда, не могла зрозуміти, кого воно стосується, — його екс-дружини, мене особисто, а чи всього жіночого племені.

— А… я, здається, пам’ятаю. У тебе їх дві було? Баба така страшна й моторошно розумна? Вона, так?

— М-да, — він опустив меча, та голос залишався, як і досі, недоброзичливим, — усі мої дружини одна страшніша за іншу.

— Якщо чесно, я ніколи не думала, що такий тип, як ти, може ще й дружину мати.