Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Похитуючись у казковій ейфорії, рушила крізь тишу й глибоку ніч.

Коли я добрела до Будиночка, їх уже там не було. З жахом, якого, сподіваюся, вам ніколи не доводилось переживати, я, на межі інфаркту, кроками, що запліталися, абияк добулася до маякового дворика.

Батько з сестрою стояли перед нашим парадним, досить п’яні, щоб великодушно пробачити мені, але потім, після чергового бурхливого прощання з Мироською, що ледь трималася на ногах, я почула рвучке, гаряче: «Зізнайся, мерзотнице, з ким була?».

Tag Zweiundzwanzig

(день двадцять другий)

Я прокинулася з жорстокою і огидною раною на спині. Знаєте, як визначити аматорок сексу на природі? У ванній цілий ранок тішила себе дуже сумнівними надіями на приховування слідів бурхливого вечора, однак, по детальнішому розгляді свого начебто розпореного хребта дійшла висновку, що будь-які спроби виявляться малоефективними і єдиною радою залишається така собі легка амнезія:

— Любі мої, мені так зле… Я була така погана! Пам’ятаєш, цей ваш вермут? Так? А я вчора випила чашку й упала, коли додому йшла… Вирішила зрізати шлях, а там на кругляках послизнулася… Пробачте мені… Я більше ніколи не робитиму такого!

Завдяки не зовсім інтелігентному похміллю батько дав мені спокій, а надалі заприсягся ніколи нікуди не брати й не відпускати.

Мироська, щоправда, повисла на руці та все жадала пояснень щодо вчорашнього вечора, яких я затято не давала аж до пообідньої пори, коли зміючка, видно, краєчком вуха зачепила нашу з Альхеном бесіду:

— Ну, як ти, маленька? Нормально все? Помилася?

У мене з’явилося дивне лоскітливе відчуття, що він фальшивить.

— А я коли додому прийшов, Господи, задоволений такий був, і все в мене свербіло! Хо-хо-хо, але знаєш, це був клас! А, так, адже власне, забув у тебе спитати — тобі сподобалося?

— Так, — глухо сказала я, — у мене все волосся в реп’яхах було.

— О! А рушник? — манірна гримаска й нові інтонації. — Я цілий ранок займався тим, що відчищав його від цих «їжачків»!

— То ж бо тебе ранком і не було. Та й на Генералці теж порожньо…

— А я там і не з’являвся, мене дорогою Віктор перехопив, ми разом у Ялту плавали на катері, капці йому нові купувати.

Мені привиділася батьківська примара, і я нічого не сказала, пішла геть від цього фальшивенького хихотіння, від цього монстра, що з тихим жахом дивився на мою поранену спину. Я йшла до останнього пляжу й більше не озиралася.

Мироська підловила мене в найвразливіший момент цілковитого душевного спустошення, і я виклала їй усе, нічого до пуття не відчуваючи.

— Дивно, — сказала вона, — ти ж іще зовсім дитина. Йому повинно бути нецікаво з тобою…

На моїх темно-зелених, військового типу штанях із панківськими заклепками з’явилася загадкова кривава цятка. Ляпка мого розтопленого дитинства.