Розділ «Ім'я друге: те, яке не дозволено вимовляти, або чотирилітерник»

Долаючи курні, вкриті червоним і жовтим пилом фарсаги[50] Раш-Хазарі, не знав я, що з волі Єдиного наближаюсь до другого з Його Імен, котре відкрилося мені в благословенній оселі мудрого Мелхиседека, сина Левієвого.

Ім’я це елліни і руми називають Чотирилітерником, хазари і всі коліна іудейські – Забороненим та прихованим, а послідовники Мовчазного Шейха з гірських фортець Кавказу – Смертоносним. У Хазарії це ім’я заборонено вимовляти вголос, а складається воно з чотирьох літер прадавньої іудейської мови: «йод», «хет», «вав» і знову «хет». Нехай той із читачів сповіді моєї, кому вища посвята або визначеність перед Єдиним дають право на надлюдське, вимовить це ім’я вголос. Я ж ніколи не наважуся на таке панібратство із Сутністю, перед обличчям якої найпотужніший містик відступає, немов мале зернятко перед швидким муром степової пожежі…

У часи навчання мого в Мелхиседека, в часи Другого з Імен, забулося моє родове ім’я – Рати-бор, забулося Ім’я Вдячності – Гафаг і залишилося тільки те ім’я, яке ще, напевно, згадують у славному місті Ітхелі два чи три старезних страдники сущих шляхів, – Ратбер-хемег. Не наважуюся назвати таємне ім’я, що його дав мені у посвяті в Таємницю Мелхиседек, – не наважуюся тому, що непевність бентежить мене: а що, як Апостол Петро при останній брамі моїх подорожей назве мене саме тим, котре збережене від суєти щоденних звертань. Тож нехай помоляться невідомі святі люди, що читатимуть цю сповідь, за грішну душу мою…

Перша літера чотирилітерника – «йод»[51]

Ітхель я побачив уперше вранці двадцять першого дня подорожі із Саркелу, з вершини глиняного пагорба побіля Каналу царя Ханукки, що прорізає сухий хазарський степ на захід від Великої ріки Ітель.

Усе, що потім побачив я у столиці Великих Каганів, назавжди залишиться вкладеним у скриньку тої першої миті, першої зустрічі з Ітхелем. Скринька та в пам’яті літ моїх прикрашена срібним серпанком світанкового туману понад свинцевою пластиною Великої ріки, перламутром утікаючих від східного вітру кулястих хмар і сліпучо-білим сталевим півдиском сонця в блакитному трикутнику хорезмійської бірюзи…

Валка з саркельською даниною зупинилася на глиняному пагорбі, коли сонячні промені ще не торкнулися пласких хвиль у Каналі Ханукки і товстошкірі хазарські верби на його жовтих берегах ще спочивали у примарній прохолоді відступаючого мороку. З вершини пагорба, напівз’їденого дорогою, відкрились мені мури та вежі Ханбалика – західної частини Ітхеля.

Опівдні, коли сонячне сяйво відігнало за обрій, у простори склавинських земель, сірі пасма вологого мороку, наша валка проминула Саркельську браму в мурі Ханбалика. Західний мур Ітхеля будівничі склали з обмащених глиною брил та колод: лише вежі, високі і шестикутні, були збудовані з великих жовтих цеглин. На висоті п’ятдесяти ліктів цегляні блоки веж прикривали мідні й чавунні плити, підвішені на гаки. Стулки величезної Саркельської брами були також зроблені з чавуну і яскраво пофарбовані у червоний, синій та жовтий кольори. Над брамою вискалювалася величезна бронзова паща. Це був знак роду Ашини, бо «ашина» мовами східного Степу означає «вовк».

Старший валки показав гузам-охоронцям свою Зірку, і ми в’їхали до столиці Великого Кагана.

Ітхель простягся двома берегами Великої ріки Ітель, яку булгари й буртаси звуть Балгою і яка поділяє Великий Степ на західний – печенізький, де визнають Єдиного в образах сонячних Ідолів і Зірок, та східний, гузький. У східному Степу більшість племен визнають Тангру, але чимало було й дияволосповідників, що поклонялися сатанинській істоті, котра мешкала у Карайласі – Чорній Вежі на відножині гори Хурса-Алп.[52]

Та частина Ітхеля, котра займає західний берег Великої ріки і називається Ханбалик, забудована палацами урядовців, будинками воєначальників і радників царя. Тут багато розкішних гаїв. На берегах Ітелю на розлогому підмурку зведено царський палац, що нагадує широку плескату вежу. Він збудований із лискучої червоної цегли, і на його даху ростуть сріблясті дерева. Подвійний, наповнений водою рів оточує підмурок палацу, а брами в його стінах викувані із сірої семендерської бронзи. Навколо палацу на чотирьох квадратних площах стоять чотири синагоги з блискучими мідними банями. Навколо синагог розташовані будинки сімдесяти двох найповажніших іудейських родин, предки яких прийшли з півдня на заклик першого царя Обадії. Південніше від царського палацу збудована фортеця Салуд, де перебуває царська гвардія – арсії.

Біля фортеці Сауд мешкають християни, і там є два храми – грецької та вірменської громад. На північ від палацу живуть склавини, а далі, за муром Ханбалика, взимку стоять незліченні юрти печенігів та північних булгар.

Місто на східному березі Ітелю називається Саргиш – Жовте місто, бо більшість будинків там із дерев’яних колод, обмащених глиною з пагорба Хенбаш. Живуть там здебільшого купці – іудеї, мусульмани, сповідники Тангри… Але більшість мешканців Саргиша моляться Аллаху. Тридцять мечетей та мазарів[53] здіймають свої мінарети та бані над жовто-сірими пласкими дахами споруд Саргиша. Де-не-де можна побачити гайок у дворі заможного купця, але більшість вулиць східної частини столиці – це курні, встелені білим порохом хідники між глиняними, без вікон, похмурими оселями та гомінливі караван-сараї на березі Великої ріки, де величезні склади ховають у своїх дерев’яних черевах строкаті скарби обидвох ойкумен – Холодної і Теплої. Шість базарів удень і вночі заповнюються й випорожнюються тими череватими будівлями. Три головні дороги Саргиша постійно заповнені караванами, і на одному з його майданів я нарахував якось півтисячі верблюдів одночасно.

Від небезпек східного Степу Саргиш захищений муром, набагато потужнішим за укріплення Ханбалика. Цей мур має тридцять ліктів заввишки, і його охороняють шістдесят дев’ять веж, висота яких сягає вісімдесяти ліктів. Перед муром насипано високий вал, а рів між ними вшир сягає п’ятнадцяти ліктів. Над північною частиною Саргиша здіймаються круглі вежі цегляної фортеці Башнур, де розташовано п’ять сотень варягів.

Має Ітхель ще й третю частину – Священне Місто. Розмістилося воно на високом у острові посеред Ітель-ріки, ближче до західного берега. На острові-висипі збудовано палац Великого Кагана з п’яти великих будівель із цегли, зодягнутих у сніжно-білий арганський мармур. Споруди палацу оточує білий мур: відшліфовані мармурові пластини його обличкування стоять при заході сонця, немов пурпурові дзеркала. З-за муру видніються розкішні дерева, завезені з різних країн і дбайливо доглянуті у суворому кліматі степового міста.

В південній частині острова знаходиться прадавнє святилище язичників – Печера Чорної Риби. Вона була простертою на весь Степ святинею в ті забуті часи, коли на берегах Ітилю жили племена жінок-войовниць, що забили навіть перського імператора Кіра,[54] переможця двадцяти держав. Прадавній каган Бешту віддав Чорній Рибі свою улюблену доньку – й уникнув небезпеки. Правовірний іудей цар Ханукка хотів зруйнувати поганську святиню, але сто шістдесят родів Степу – від Ітелю до країни жовтошкірих Шинів – повстали супроти Ханукки. Той відступив.

Раз на три роки Великий Каган із роду Ашини приходить до Чорної Риби, і слуги залишають його наодинці з Тисячолітньою Істотою. Каган розповідає Рибі про всі події в обидвох ойкуменах, а Риба пророкує йому підступні напади демонів на Раш-Хазарі і засоби їх відбиття. За це Каган дарує Рибі двох найгарніших наложниць зі свого гарему. Одну з них Риба з’їдає, друга стає жрицею святої Печери. Усі в Хазарії знають слова віщунки Тахшіт: «Доки живе Чорна Риба, не загине жовте місто Степових Вовків».

Острів охороняє особливий загін з юнаків найшляхетнішого походження. Всі вони є молодшими синами патріархів сімдесяти двох іудейських родин – нащадків споборників Обадії Першого. Якби Великий Каган загинув наглою смертю або ж був порушений пророчий спочинок Чорної Риби – усі ці юнаки, їхні жінки та діти були б страчені. Щоб жоден корабель не міг наблизитися до острова, навколо нього вкопані у дно Ітелю бронзові гострі стовпи, і лише нечисленні стерничі, відібрані охороною, знають таємний шлях до Священного.

Над золоченою головною вежею палацу Великого Кагана майорить білий шовковий стяг із зображенням червоного стрибаючого вовка. Цей прапор – знак того, що в палаці перебуває сам живий бог степових поган – Божественний Захарія Аши-на Шонор, Великий Каган Раш-Хазарі. Кожного дня в час пробудження Кагана і в час його злягання з головною дружиною Залманою служники сурмлять у велетенські бронзові труби. Ревіння цих труб, схоже на рев Зеркелева у буртаських болотах, чути і в Ханбалику, і в Саргиші. Зачувши їхній звук, язичники вклякають на коліна обличчям до Священного і тричі кажуть космічне слово «ом». Звук труб є знаком чоловічої і містичної могутності Кагана. Коли Каган помирає, труби замовкають, а білий прапор ховається за парапетом головної вежі. У часи мого перебування в Ітхелі Каган Захарія був хлопчиком, а Чорна Риба напророчила йому сорок вісім років правління. Напевне, і тепер, у час сповіді моєї, сурмлять труби його життя і здоров’я.