Розділ «Ім'я друге: те, яке не дозволено вимовляти, або чотирилітерник»

Коли наша валка просувалася вулицями Ханбалика, я дивувався порожнечі і тиші Західного Міста. Не знав я, що влітку цар Хазарії й усі його заможні роди виїжджають із міста у свої володіння в Західний Степ. Окрім того, оскільки день мого в’їзду в Ітхель був днем «шабаш», сьомим днем тижня, іудеї Ханбалика відпочивали й молилися. Більшість будинків Ханбалика були дере в’яні, але всюди колоди вкривав грубий шар жовтої глини. Мої родовичі в Києві, навпаки, деревину поважали, знали різьбярство і тішилися з доброго тепла шерехатої поверхні.

Ми проминули майдан, велетенську білу синагогу з блискучою мідною банею і в’їхали на дерев’яний міст, що вів до сірих воріт цегляного царського палацу.

Хоч царя Манасії Другого, сина Завулонового, і його дружини Рахелі в місті не було, палац пильно стерегли царські охоронці – арсії, що сповідували віру Мухаммеда; їх не обходив примусовий відпочинок шабашу, вони робили свою справу. Тричі – на мосту, при брамі і за нею – витягав я зірку рабі Ісраеля, і вартові відступали від мене. У темному хіднику, що вів у черево палацу, освітленому смердючими нафтовими світильниками в базальтових чашах, до мене підійшов хазарин, зодягнений у смугастий халат; на його раменах лежав срібний ланцюг із великою перлиною біля застібки. На голеній голові хазарина містився круглий чорний повстяний капелюх, з-під якого, немов крильця недоробленого Богом кажана, стирчали великі відстовбурчені вуха. Капловухий покликав старшого охоронця валки й показав на мене:

– Цю людину відіслав до Найвищої Ради достойний рабі Ісраель?

– Так, – відповів охоронець. – Так, адаль Йосія, це саме він, Ратбер-хемег, лікар дому Йосифового.

– Чи не розмовляв цей хемег із кимось дорогою до Святого Міста і в Місті? – спитав охоронця капловухий Йосія.

– Знаю службу, – образився старий вояка.

Йосія дав йому низку дірчастих дирхемів і відпустив у заслужене забуття. Мені ж наказав іти за собою.

Ми довго мандрували химерними незліченними коридорами палацу, аж поки Йосія відчинив важкі дубові двері до світлої кімнати з високою арковою стелею та стрімчастими довгими вікнами, кольорове скло яких не пропускало зображень світу.

– Ось тут, – сказав шляхетний капловухий хазарин Йосія, – ти чекатимеш дві доби. Потім старійшини Хак-Кахалу, Найвищої Ради Екзегетів, вислухають твоє повідомлення.

Напевно, на моєму обличчі з’явились ознаки багатьох запитань, народжених від його слів, бо хазарин додав:

– Сьогодні – шабаш. Найвища Рада не збирається. Завтра найдостойніші мудреці-екзегети передбачили зайнятися тлумаченням важливого тексту, що його знайшли торік в Єрусалимі. А вранці наступного дня Найвища Рада заслухає вивідувачів та спостерігачів з околиць Раш-Хазарі. Тебе вислухають одним з перших…

Капловухий Йосія додав також, що їжі мені подадуть стільки, скільки я забажаю, а ввечері приведуть жінку з Дому царських охоронців.

Кімната, де мене замкнули, була довершена й затишна. Всю підлогу вкривав червоний килим, стіни до половини людського зросту були оббиті пофарбованою в жовте повстю. Невдовзі принесли велику срібну тацю ячмінних коржів, глибоку миску з оливковою олією та повний кошик величезних солодких груш… Вино з царських виноградників було прозоре й легке, немов джерельна волога.

А гарна молода жінка, яку привели згодом служники палацу, бронзовотіла й весела, загасила у теплих глибинах свого лона мій неспокій і стерла долонями вправних рук важкі думки про майбутню зустріч із мудрецями Хак-Кахалу… Ті дві доби чекання минули пухнастою, мов ісфаганський килим, хвилиною, в сяйві смарагдового скла віконниць і бронзової шкіри дівчиська без імені.

Але настав світанок другого дня хазарського тижня – «дня пророків», – і вдруге побачив я адаля Йосію. Капловухий начальник і два охоронці вивели мене з царського палацу у розкішний гай над урвищем-берегом Великої ріки. Цей гай хазари звуть Царським – Бахчімелек. Серед дерев і галявин збудовані склавинськими майстрами пречудові дерев’яні павільйони. В них теплої пори року живуть царева дружина й наложниці, не обрані для його подорожі до літньої резиденції – Семендеру. Великий мур оточує Бахчімелек.

За часів мого перебування в Ітхелі Найвища Рада Екзегетів збиралась у двох місцях. Узимку – в таємному підземеллі головної синагоги Ханбалика, а під час літньої спеки мудрі тлумачі текстів радились у Блакитному павільйоні Бахчімелека, що належав дружині царя Рахелі.

Перед тим як увести мене до Блакитного павільйону, на голову мені натягли чорний глухий каптур. Як згодом я зрозумів, це робилося для того, щоб вивідувачі, розпитувані в Хак-Кахалі, не могли впізнати один одного. Крізь тонку тканину каптура я все бачив і чув, але моє незграбне обличчя тепер відходило у простір державних таємниць Хазарії.

Йосія наказав мені не називатися під час звіту своїм ім’ям, відгукуючись натомість на назву першої літери іудейської абетки – «Алеф». Ось вам ще одне з моїх імен – змінних, плинних, різних.

Капловухий адаль наказав мені також не наближатися до мудреців Ради ближче ніж на три кроки, бо дихання необрізаного варвара не повинне змішуватися з диханням обраних Богом святих людей.