Розділ «Ім'я друге: те, яке не дозволено вимовляти, або чотирилітерник»

Увечері восьмого дня облоги рабі Ісраель відправив вивідувача Бета в Ітхель і попросив Найвищу Раду вислати для захисту Саркелу ще дві тисячі арсіїв, тисячу гузької кінноти і майстрів-греків, що вміють лагодити вогнеметні машини.

Ієгуда сказав Бетові:

– Нехай Спостерігач Заходу знає: все, що просив він, буде зроблено; і більше буде зроблено в ім’я мужності саркельських мужів, і буде зроблено швидко.

На це Бет уклонився голові Ради:

– Ти сказав, Наймудріший!

Ієгуда дав знак Гимелу, щоб той починав говорити.

Розповідав вивідувач із півночі мовою хазар, але між швидких хвиль степової мови вправно розставляв човники нерозчинних, замкнених на свої глибини давньоіудейських слів – слів Біблії, Талмуда. Тому не все зрозумів я з його оповіді – а те, що зрозумів, переказую тут:

«Я прийшов із гузького Степу, від червоно-сірих гір Хурса-Алп. Той, що мудріший за мене, той, чиє ім’я я не повинен згадувати навіть у цих святих місцях, передає Найвищій Раді Ітхеля таке:

Три місячні цикли тому в середині боговідзначеного місяця ніссан,[56] ватажок тридцяти поганських родів зі степів Бем-Са[57] Абайка-ябгу і син його Мульг спілкувались із сатанинською істотою з Чорної Вежі. Сатанинська потвора повідомила Абайці-ябгу, синові Курташа, та його синові Мульгу чорне пророцтво давнини, в якому наступного року провіщено падіння Ітхеля від меча Безвухого Володаря. Весь Степ знає, що Абайка-ябгу майже від народження не має вух, які відгризли йому водяні щури з вини його ледачої матусі. Сатанинська потвора обіцяла Абайці-ябгу свою допомогу. Вже тепер на стоянках гузів у степах Бем-Са з’явилися волхви з Чорної Вежі. Вони допомагають поганам споряджати облогові машини та запалювальні снаряди. Чудовисько впевнило Абайку-ябгу в перемозі та обіцяло йому трон Великих Каганів. Натомість той дикун поклявся страшною клятвою з шести довгих слів віддати потворі Чорну Рибу і святі речі з каганового палацу.

Не всі діти Абайки-ябгу та не всі ватажки гузів погодилися з угодою в Карайласі, але вони мовчать, бо вже немало жерців та багатурів гузьких загинуло від отрут сатанинських волхвів з Чорної Вежі, котрі вже другий місяць нишпорять обома берегами Великої ріки, сіють зло і ненависть до Святого Міста, підкуповують зверхників північних булгар та буртасів, щоб ті в урочий час, у Рік Пророкований, стали на бік Безвухого.

Той, чиїми устами говорю я, о мудрі тлумачі, сказав, що через півроку Абайка-ябгу зможе привести на береги Великої ріки дванадцять разів по п’ять тисяч воїв і п’ять разів по дванадцять облогових машин із таранами й вогняними снарядами. Нехай мудрі тлумачі знають про це, нехай відкритими очима дивляться на небезпеку і нехай Єдиний допоможе їм тої небезпеки уникнути».

Так сказав вивідувач, що його Йосія назвав Гимелом.

Довго мовчали старці Найвищої Ради, аж нарешті рабі Ієгуда заговорив мовою давніх іудеїв. Я майже нічого не зрозумів з його слів. Таємницею є для мене й слова інших мудреців Ради; але обличчя їхні були стурбовані, і зловісна тінь далекої Чорної Вежі впала на блакитне сяйво павільйону. Ієгуда про щось питав Гимела, але їхня розмова теж була схована від мене за брамою біблійної мови, й тільки тоді зрозумів я, чому мене лишили при нараді під час розповіді Гимела.

Коли Ієгуда закінчив розпитувати північного звістового, Йосія наказав нам вийти. Не знімаючи каптурів, ми рушили за адалем. Дивлячись на його вуха, подумав я тоді, що цьому синові хазарина й іудейки не завадило б познайомитися з водяними щурами.

Тричі поклявся я: Даждьбогом, Тангрою і життям дітей моїх, що ніде і нікому не розповім про бачене і почуте в Царському гаю. Після клятв Йосія дав мені дві зв’язки дірчастих дирхемів і вивів крізь лабіринт цегляних хідників на міст перед палацом. Там він забрав у мене Зірку рабі Ісраеля.

Залишився я посеред Ханбалика сам на сам зі своїми думками. Думав я про нещасливу долю Менгі і про страшну клятву.

Нині я розповідаю про нараду в Блакитному павільйоні без страху перед словами закляття: давно не йду я до Єдиного через знаки Даждьбога і Тангри, а дитина моя померла багато років тому. Так казав мудрий Мелхиседек: «Час з’їдає силу заклять, бо закляття смертних так само не вічні». А Числа тої клятви я не назву.

Коли я залишив цегляні стіни царського палацу, сонце стояло в зеніті, не віддаючи тривоги ані західному, ані східному обріям Великого Степу.

Якийсь час я блукав вулицями царського міста, дивуючись з високих глиняних парканів, вищих за стіни Києва, та дрібного білого пороху, що вкривав вулиці шаром завтовшки з три пальці. На хіазмі,[58] південніше від Чорної синагоги, побачив я мідного стовпа на камінному кубі, заввишки у півтора людські зрости. Хазари називають такі стовпи «мейсуз». На ньому був напис, знаки якого охороняли іудейський квартал від злих демонів Степу. То були слова біблійного Второзаконня: «Якщо ви справді слухатимете Мої веління, що Я сьогодні заповідаю: любити Господа, Бога вашого, і служити Йому всім вашим серцем і всією вашою душею…»

Роздивляючись стовп-мейсуз, згадав я слова саркельського іудея Зоровавеля про Мелхиседека з вулиці Мідного Стовпа. І спитав жебраків при стовпі про того чоловіка. За стертий срібляк вони довели мене до будинку, на стіни якого нехай будуть мої благословення до сповнення днів моїх серед смертних.