Розділ «Черлене вино»

– Я вмиваю руки, умиваю руки! – кричав Свидригайло на гуситського, луцького й олеського посланців, які стояли перед ним у високому наметі. – Ха, війна смердів під проводом Свидригайла! Каланники, ремісники, опришки назвали мене своїм вождем… Мене, сина Ольгерда, внука Гедиміна, узяла собі за ватажка смердюча чернь! І це ви, підступники й заколотники, повинні в цьому розгардіяші!

Свидригайло гримав по дубовому столу буздиганом, сталеві листи вбивалися у дерево, він виривав буздиган разом із трісками, червоне обличчя князя пашіло від люті й вина.

Було по Спасі. Дощове літо, яке допомогло вигубити під Луцьком і Олеськом ядро королівського війська, стекло сльотами, смужки осіннього голубого неба продирали брудне клоччя хмар – йшло до погоди, за якої легко брати твердині, але й зручно подесяткованому хворобами, стрілами і ядрами польському рицарству дати рішучий бій на твердому вкоченому грунті.

Треба було негайно використати мент, бо вже за тиждень буде пізно; з Олеська, з Луцька облога знята, на Поділлі Федір Острозький розбив загони Менжика й Казимира, а Свидригайло мало того, що не рухається з двома тисячами відгодованого війська із Степані над Горинню – він викликав з Поділля Федора і тримав його в своєму таборі, поки Михайло Бучацький не захопив знову Кам'янець. Уся поведенція великого князя говорила про відверту зраду русинським князям і боярам, які привели його на трон і покладали на нього всі надії; він же звалював вину на них за порушення умов ведення війни.

І ще ходила чутка, що князь одружується з сестрою Бориса Тверського Анною. У польському таборі про це ще нічого не знали, в русинському трактували Свидригайлів крок по-різному. З одного боку – матимуть православного союзника, але – як зрадить Свидригайло – чи захоче йти проти зятя Борис?

– Заварив ти много пива, князю, і во многих казанах, розпивати ж його доведеться нам усім, але й тебе не мине ця учта, – сказав, стримуючи гнів, Василь Острозький. – За нами ти став великим князем, без нас не будеш ним. Тільки ми одні тебе не зрадимо, бо немає нам куди нині від тебе податися; поляки ж, з якими трактуєш, тевтонці, на яких надієшся, навіть литовські князі зітруть тебе, як тільки нас відкинеш. Не люблять – ти ж це знаєш. А ми… Скільки наших бояр поклало голови, двічі визволяючи тебе з кайданів во ім'я свободи Литво-Русі. Що робиш ти тепер і чому? Мого батька Федора, який очистив усю Подолію від королівських воїв, пощо тримав два тижні у Степані?

– Недужий був твій батько, – понурив голову Свидригайло, лукаво блимнувши спідлоба очима. – Душею недужий. Старий він став, багато молиться, а меч тремтить у руках… Нині ж князь Федір на Поділлі…

– А за той час, поки ти лікував його від недуг, приставивши до нього сторожу, подільські замки зайняла польська залога. Ти батька мого злякався, князю, ти боїшся нашого умоцнення і зі страху рубаєш сук, на якому сидиш сам.

Уперед виступив соратник Прокопа Лисого Вільгельм Костка.

– Доношу тобі, княже, рішенець нашого вождя Прокопа. Ти кликав нас у союзники, і ми віддали тобі Федора Острозького, з яким ти так по-варварськи обійшовся. Крім того, гуситські загони стояли стіною на західній межі, готові вдарити на короля і піти тобі назустріч. Ти ж не ступив ні кроку із Степані, чекаючи перемоги над королем з боку Руссдорфа. Чи гоже нам, гуситам, які воюють за чистоту церкви, йти поруч з тевтонцями проти слов'ян? Ми бачили спалені рицарями села на Добринській землі, дітей з розбитими голівками, жінок повішених, розіп'ятих мужів. З такими союзниками ти вирішив відвоювати свободу для Литви й Русі? Мені велено доповісти тобі, що гусити віднині воюватимуть не на боці Ягайла, але проти Руссдорфа!

Вільгельм Костка вийшов без поклону з намета.

– Чого ви хочете? – втомлено підвів голову великий князь. – Поляки відійшли від Олеська, такожде від Луцька, перемога за нами. Я хочу припинити пролиття крові. Заключу з королем мир, сяду у Вільнюсі, і наше поспільство візьметься за рала.

– А досі за що лилася кров – за твою булаву? – спитав Осташко Каліграф. – Ти сам не віриш у те, що говориш, князю. Король піде у наступ, як тільки затвердне земля. Івашко Преслужич-Рогатинський востаннє просить тебе прислати військову підмогу замкові або ж дати королівським військам битву під Буськом – у відкритому полі.

Свидригайло знову понурив голову, мовчав.

– Князю, – продовжував Осташко, – єсли ти відмовляєшся надалі від союзу з нами – відмовляйся. Але не зв'язуй нам рук. Ми хочемо бити чолом Великому Новгородові, Борисові Тверському…

– Ха-ха-ха! – аж залопотів намет від злого реготу Свидригайла. – А хто ви такі – бити чолом північним князям? Хто відповість на вашу чолобитну? Та ви навіть не удільні князьки, навіть не посадники, ви – каштеляни моїх замків! Ха-ха… До Тверського Бориса задумали з Івашком? – Свидригайло підступив до Каліграфа з булавою, той зупинив князя ненависним поглядом. – А чи знаєш ти, що Борис Олександрович завтра стане моїм швагром, і я уміцнюся безпекою на півночі… Від усіх уміцнюся, і від вас!

– Я знав давно, що зрадиш нас, – сказав Осташко без тіні страху перед залізною булавою у підведеній руці князя. – Хай прокляття впаде на твою голову, як на Пилата. Русини надіялись на світло, яке принесе їм твоє ім'я. Воно ж принесло нам темряву…

– Геть з намету! – прошипів збагровілий Свидригайло.

Вістка про те, що Свидригайло привіз із Твері сестру князя Бориса і має намір повінчатися з нею у Степані, стривожила краківський двір: не можна далі довіряти великому князеві. За довічне перемир'я, якого добивався у короля, Свидригайло потаємно віддав Поділля – кістку полякам у зуби, а тепер чекай, що рушить з Борисовими полками на Буг – дорога вільна.

Наприкінці літа король з Олесницьким виїхали до Берестя. У столицю ж Литви пробрався серадзький каштелян Заремба, він розіслав литовським князям листи: