Розділ «Черлене вино»

– Як же – ні? – розвів руками бургграф. – Хто ж учора пригравав та підбазікував голому королеві?

Сміх, немов вибух порохової бочки, потряс залою, і поник у цьому реготі Арсен. Розбити гуслі – не посмів, вийти – не рушив з місця; сміх переміг його, розчавив, і подумав гусляр, що даремно він закривався музикою, немов щитом, від сильних світу сього, одночасно прислужуючи їм. Так не можна, можна тільки відійти, як Яцько. А чому – як Яцько, чому – не як Осташко Каліграф? Хіба може встояти на світі один?

Бенкетний зал спорожнів аж уранці; іменитих гостей старости Одровонжа, п'яних, оббльованих, розносили в носилках слуги, розвозили в каретах.

Змучений, зім'ятий, чорний вийшов Арсен із воріт Низького Замку; не сказавши й слова Спиткові й Боцулові, поплівся провулками в бік Татарської вулиці і, зупинившись неподалік міської брами, сказав уголос:

– Прокляття вам. Не ступить більше сюди моя нога.

Пішов, і дивно було самому, що так спокійно, без давнього страху і без докорів сумління теж, іде до того місця, яке досі навіть у думках обминав, немов там давно приготований для нього надійний притулок.

На риштуванні біля щита з гербом Львова стояв щуплий, невисокий, весь заляпаний фарбою маляр – Арсен упізнав Збігнєва Хойнацького. Над головою лева, який передніми лапами сперся об скелю, він вимальовував золоту корону.

– Сервус, Арсене! – гукнув Хойнацький згори. – Так рано до «Браги»? Певне, перепив на королівському бенкеті?

– Перепив, Збиху. Перепив… А ти, бачу, герби вдосконалюєш?

– Аякже. Спохопився бургграф після приїзду короля, що це православний лев, і наказав домалювати йому корону – таку, як у польського орла.

– І стане лев католиком?

– А певне. І до катедри піде на пацєж[48], лише сумніваюся, чи вміє він по-латині.

– Цього не конче, Збиху. Поляки думають, матка боска молиться за ойчизну по-польськи; русини переконані: Пречиста Діва випрошує в Ісуса смерті ляхам клепарівською говіркою, але й ті, і ті забувають, що вона затята іудейка, яка навіть ідіш не знає, лише іврит.

– Та й то правда. А ти куди?

– Повіж, Збиху, навіщо ти мене спровадив у той вертеп? Захотілося тобі, ляху, з руського музиканта зробити блазня?

– А що – уже обзивали?

– Учора…

– То будь спокійний. Коли тобі кажуть, що ти блазень, а ти за це ображаєшся – значить, ти ще ним не є. Я ж не б'ю у морду того, хто мене називає малярем. Крім того, як видно, твою персону сприймають можновладці доволі серйозно: воюють з тобою. Та вони б тебе повісили, коли б ти сказав хоч четвертину того, що має право сказати блазень. О, та ти ще міцно стоїш! Ось коли тобі дозволять говорити, що думаєш, паплюжити вельмож, – то знай – тебе вже ніхто не боїться, і ти пропав.

– Розрадив ти мене… А я до Яцька йду.

– Видно, донині тобі добре жилося, що ні разу не відвідав бідолаху. А запахло бідою, то боїшся самотнім залишитися?