Розділ «Черлене вино»

– Чолом, боярине… – проказав тихо.

– Живий! – вигукнув Івашко, схопившись з-за столу.

Земляни повернули голови до дверей; боярин, відсунувши ногою лаву, вийшов назустріч Каліграфові.

– Ну й живучий ти, Осташку! – мовив Костас Жмудський з Підлисся, похитуючи головою. – Як же тебе, таку мізероту, не замели сніги, вовки не з'їли, опришки не закатрупили…

– Добрий серцем єсьм, – кволо всміхнувся Осташко. Відштовхнувся рукою від одвірка, важко опустився на бокову лавицю. Боярин подав йому кухоль з вином, Каліграф жадібно випив цілющого трунку. – Я був у руках опришків. Зустрічався з ними біля Каменецького стовпа за Берестям.

– І що? – впало кілька голосів.

– Воїни це суть, а не опришки. Воїни без вожака… Я їх спитав, за що воюють, вони ж спочатку примусили мене перехреститися і добре приглядалися, як я складаю пальці до хреста, а переконавшись, що я православний, відповіли: «За Русь. Сказали-сьмо громаді, аби не йшли на двірські послуги й панові Яшовському вже не були послушні, бо князь Свидригайло йде на католиків, котрі уярмили нас».

– За Русь, за Русь!.. – крекнув Януш Підгорецький. – Так і дивись – наплодиться тепер такого шумовиння, що й сам спокійно не заснеш. Їм аби волю – то й на своїх підуть.

– А підуть, – відказав Осташко. – На лихих підуть, а потерплять і невинні – так мусить бути без єдиноначала. Дайте їм вождя. Чого ж наші бояри бояться їх більше, ніж чужих? Зумійте ви здобріти серцем хоча б у цю тривожну годину…

– Він мудро каже, – мовив Костас Жмудський. – Але хіба великий князь…

– Що сказав Свидригайло? – перебив суперечку Івашко.

– Боярине, – підвівся з лави Осташко, якось винувато глянувши на Костаса. – Христом-Богом прошу, не покладайся усією душею на князя. На два боки грає цей музика, присяй-бо, залишить нас посеред танцю. Родичається він з Борисом Тверським на догоду русинам, а з Руссдорфом трактує. Чи ж то йому болить наш біль – він корони хоче, а не русинської волі. Якщо йому буде вигідно, він потрактує завтра із своїм братом Ягайлом супроти нас.

– Що ти плетеш? – підвівся Костас. – Як смієш…

– Усім відома твоя чесність, Костасе, і я розумію, що болять тобі мої слова про твого знакомитого родака, – розвів руками Осташко. – Дай же то Боже, щоб я помилився…

Івашко понуро глянув на Каліграфа:

– Чи не радиш ти мені – від тебе й такого можна чекати, – щоб я себе проголосив великим князем?

– А ти гадаєш, що вождь родиться з печаттю на чолі? Час створює вождів… Я не кажу – будь ти чи інший. Але заворушився край, не було ще такого за сотню довгих літ – весь народ встає. А то ж – сила. З такою силою виходили колись галицько-волинські князі навіть проти татар.

– Інші то часи були… Що нині вдіє мужик з рогатиною проти королівського лицаря, який у сідлі виріс? – зітхнув Демко з Ожидова.

– Бо ви перестали бути лицарями – надто сито вам їсться, затепло спиться. Ще й не спробували, а вже наперед знаєте: не встояти. Ex, відьма, відьма все наробила!..

– Яка відьма? – загомоніли земляни, забобонний сполох майнув по обличчях.