Биті є. Гоцик

— Зійде, — буркнув. Поклав поряд із рушниками.

— Гоцику… Що ти робиш? — Ілія закружляв навколо Гоцика, оминаючи мертвого пастуха.

— Ділю усе… Мені. Тобі…

— Ти віддаси мені частину скарбу? Брате!

— Та побудуй уже свій замок на сорок кімнат, бо дах з’їде!

— Брате… — Ілія перестав помічати мертвого пастуха. — Ніколи не забуду! Ніколи… Але я ж… Скажи? Не обманув! Правда ж? Я знав, що тут на всіх вистачить. А ти… Що ти робиш? Чому ти ділиш усе на трьох?.. Пастух… Він же мертвий!

— Ізідорі віднесемо.

— Що?! — Ілії здалося, не розчув. Як це — Ізідорі? Якого біса?!

Гоцик уже закінчив розкладати монети-камінці на три купки. Зав’язав дві у рушники, одну замотав у футболку, вкинув футболку до свого рюкзака.

— Чуєш? Зроби щось із бідахою, — кивнув на пастуха. — Очі закрий, струси пилюку з одягу.

— Навіщо?

— Його ми теж понесемо. До Ізідори.

— Матір Божа! Ти з’їхав з розуму! Ми не можемо. Нас заарештують і вб’ють! Я не повернуся у те містечко! Я не хочу торкатися… мерця. Ти… Ти вбив, ти і… Навіщо все те?!

— Не верещи! Повинні ж ми звільнити дівчину, бо чекатиме до сивини. А кого? Помер, їй-богу. Хай переконається, звільнить серце. Та й поховають гідно. Не валятися ж йому отут крукам на радість.

Указав на кляті кущі.

— А я поки гілок нарубаю.

— Нащо?

— Ноші зроблю. Не на руках же його тягнути.

Ілія не чув, як Гоцик довбе кущ, тремтячою рукою заплющив очі наївному пастушкові, струсив пил та бруд з його одягу, злодійкувато скосив на Гоцика очі й поспіхом понишпорив по пастухових кишенях. Віднайшов великий зелений смарагд.

— Ну, що ж ти… — прошепотів недобре, швидко засунув камінь до своїх штанів. — Обікрасти нас захотів?.. Вражина…