Биті є. Гоцик

Ілія вухам не повірив.

— Ти довіряєш мені свій… — дуже хотів сказати «скарб», та мовив інше: — …рюкзак?

— Так, — кивнув Гоцик. Подибав до шляху, на якому скніли ноші з мертвим пастушком Сантьяго.

Ілії раптом стало страшно. Мільйон думок рвав мозок. Такий шанс ніколи не повториться! Гоцик піде, залишить Ілії усе — геть усе: і скарби, і шкатулку, і золотий брусок від Міліци з роду Црноєвичів. Летіти геть навпростець аж на край землі. А як знайде?

— Брате! Не йди! — побіг за Гоциком. — Не хочу лишатися один. Давай я з тобою? Скарби тут закопаємо. Під деревом. Примітне місце.

— Якщо не повернеться один, то краще, ніж коли загинуть двоє, — сказав Гоцик.

Учепився у ноші, потяг до містечка. Ілія стояв посеред дороги, дивився Гоцикові услід, ковтав сльози.

— Гоцику! — гукнув. — Я люблю тебе, брате!

— Блін, задрав ти мене зі своєю любов’ю, — відповів Гоцик.

Ілія знітився, зітхнув. Тупцював під сонцем посеред дороги, ніби то ганьба — під дерева бігти, коли брат мордується.

— Гоцику! — закричав раптом щосили. — А скільки чекати на тебе? День? Два? Тиждень?

Гоцик не відповів. Далеченько вже відійшов.

Ізідора оголосила татові бойкот. Мовчки поралася в крамниці, а як сієста розганяла всіх у пошуках прохолоди і крамничка зачинялася до вечора, бігла до фонтану на площі, аби всім своїм видом показати: тато ще ой як пошкодує, що зганьбив її перед городянами…

Того дня спека навіть воду у фонтані зробила окропом. Ізідора занурила у воду ніжки, посиділа хвилину-другу і вже хотіла було гайнути до подруги супроти татової волі, та раптом увагу її привернула чимала юрба, що рухалася до площі.

Попереду юрби важко сунув високий, уже знайомий Ізідорі кремезний хлопець. Волік за собою щось схоже на старовинні зимові сани. Обабіч нього кружляв місцевий люд, і лиця у всіх сповнені відразою і жахом. Хлопець не зважав. Тягнув ноші.

Ізідора витягнула шийку: що за забава? Незнайомець крокував до Ізідори.

За хвилину зупинився навпроти неї. Юрба завмерла. З крамнички визирнув синьйор Санчес.

Гоцик глянув на Ізідору.

— Це твій пастух, — сказав, указав на ноші.

Ізідора завмерла. Знизала плечима.