Биті є. Гоцик

— Брате… Шкода, торбину пастухову не взяли, — сказав Ілія. — У нього вино було. Може б, і хліб знайшовся.

— Чому ж «не взяли», — хрипло відповів Гоцик. — Піди, дістань… Під тілом на ношах.

Ілія забув про нудоту й відразу. Почвалав до нош, побачив під колінками мертвого пастуха торбу, висмикнув.

— Тут і хліб, і шинка, — радів.

Залишили ноші посеред гірської дороги, укрилися під деревами. Після бутера з шинкою і ковтка сухого червоного вина у голові Ілії зароїлися геніальні думки.

— Гоцику, от дослухайся хоч раз до того, що я тобі раджу, — варнякав. — Давай лишимо пастуха отут, посеред дороги. До містечка — рукою подати. Скоро хтось обов’язково у цей бік поїде. Побачить мерця… Здійме тривогу. Поховають. Побий мене мухи, поховають.

— Ні, — сказав Гоцик.

— Нас там вже били!

— Так!

— Матір Божа! Нас там уб’ють. Та це півбіди. Нас там пограбують! Де ми сховаємо скарби?

— У тебе.

— Що?! — Ілія протверезів, ошелешено кліпав очима.

Гоцик показав Ілії напівпорожню пляшку: будеш іще? Ні, ні, — похитав головою Ілія. Гоцик допив вино, викинув пляшку під дерево, упав на траву.

— Хвилину перепочину і піду…

— А я? — перелякався Ілія.

— Тут лишишся.

— Чому?

— Зайвий ти там. Ще тебе цинкувати.

Гоцик важко підвівся, підсунув до Ілії свій рюкзак.

— Сховайся отут, поміж дерев, і чекай. Місце тихе. Віддам пастуха Ізідорі, до ночі повернуся.