Биті є. Гоцик

— Що він говорить? — запитала у простір.

Юрба захвилювалася, розділилася навпіл — до фонтану швидко йшов синьйор Санчес.

— Що тут відбувається?! — гукнув сердито.

Гоцик підійшов до нош, зняв здоровезний зів’ялий листок лопуха, що ним було прикрите лице Сантьяго.

— Це твій пастух, — повторив утомлено.

Юрба відсахнулася, Ізідора притисла ручки до грудей, завмерла.

— Нічого не розумію.

До Гоцика підскочив підліток рочків чотирнадцяти.

— Інгліш?

— Ну, так… — скривився Гоцик. Подумав. — Ні! Краще я по-вашому.

Підійшов до Ізідори. Указав на Сантьяго.

— Це. Твій… мужчина. Якого ти чекала, — старанно підбирав слова. — Пастух. Загинув. На нього напали… Ми з братом знайшли його. Він помирав. Просив передати тобі, що любить… Корасон. Розумієш? Відпускає! Будь щасливою. А ще передав тобі…

Ізідора, синьйор Санчес, юрба зацікавлено вслухувалися.

— Ізідоро! То твій пастух?! — гукнула із натовпу якась із жінок.

— Це він, Ізідоро?

— Мовчіть! — гаркнув Санчес на всю площу. Вказав на Гоцика. — Це вбивця! Хапайте його!

— Зачекайте! — Ізідора подолала страх, обережно пішла до нош.

Юрба завмерла. Ізідора нахилилася до нош, різко відсахнулася. Усміхнулася.

— Але… то не він, — із полегшенням сказала Гоцикові.

— Що? — Гоцик не чув свого голосу.