Під вечір у присмерках автобус зупинився посеред густого лісу біля невеличкої АЗС з кав’ярнею і туалетом. Водій оголосив:
— Остання зупинка перед Хелмом.
Ілія на автоматі підхопився, посунув до виходу. Швидко прослизнув повз молодиків, відзначив — підвелися, сунуть слідом. Серце заторохтіло, ноги повели до туалету біля кав’ярні, і поки нервово розстібав-застібав ширіньку, все озирався, ніби саме тут, у туалеті, дадуть у мордяку, відберуть рюкзак, вивернуть кишені і добре, коли не вб’ють.
У двері грюкнули.
— Ти там навіки застряг? — почув сердитий голос.
Розчахнув двері — перед Ілією стояли молодики, супилися недобре.
— Вибачте… — знітився, на ватяних ногах відійшов на кілька метрів від туалету, обережно озирнувся: молодики зникли у туалеті.
Ілія вирячив очі, обійшов невеличке приміщення туалету — однією стіною тулилося до темного лісу. Незграбно перечепився за бордюр, перескочив, побіг до дерев. Застиг біля міцної осики, зиркав у бік освітленого майданчика АЗС.
За кілька хвилин навколо автобуса скупчилися пасажири, роззиралися-перемовлялися: не можна їхати! Ще один хлопець не повернувся! Чорнявий такий, з рюкзаком. Двійко голомозих парубків визвалися пошукати. Ілія смикнувся, як жива рибина на гачку, побіг у лісову темряву.
Зупинився, коли захекався. Важкий рюкзак бив по спині, нетреновані легені здулися… Безпорадно хапав ротом холодне повітря, роззирався перелякано — навкруги тільки моторошна чорна мряка.
— Вітаю… — почув у правому вусі скептичний голос Горя.
Ілія ніколи не ночував у лісі. Тим більш восени. Тим більш, коли тишу з усіх боків раптом рвуть таємничі незрозумілі звуки. Дерева ожили-застогнали, на щоку впала крапля. При землі зашурхотіли тисячі невидимих міцних ніжок, у повітрі блимали і згасали зорі очей чи то птахів, чи то звірів. І у всьому тому містичному шабаші Ілія не бачив жодної зачіпки, жодної реальності, за яку можна було б ухопитися: винеси геть на чисте…
«Йти і йти! Йти і йти», — сміявся з Ілії гидкий дідуган зі сновидінь.
Ілія притулився спиною до осики так міцно, що деревина затремтіла в такт з бурхливим хлопцевим серцебиттям.
«Не зрушу! — плакав Ілія подумки. — Не зрушу до ранку. Та й куди? Не зможу. Ноги тремтять. У горлі грудка. Тут перечекаю».
— А зранку… виберусь якось на дорогу… — прошепотів.
Тої ж миті за спиною затріщали гілки — до хлопця сунув хтось важезний і хижий. Ілія закричав і дременув, як молодий олень, хоча ще мить тому був певен: голос щез, ноги не рухаються.
Від відчайдушної втечі заклало вуха, в обличчя били гілки, розгойдувалися дерева і кущі, та — німо, без жодного звуку. Чорна мряка розступалася на півметра попереду і знову замикалася непрозорою важкою завісою — стій! Та страх гнав далі і далі. Розмахував руками, намагаючись розірвати темну завісу, перечепився, рухнув на вологе листя. Застряг підборіддям у невеличкій гірці — кроти працюють без передиху — примружив очі і побачив попереду теплі вогники справжнього людського житла.
— Хвала Пресвятій Богородиці… — прошепотів розчулено, ніби від хати край низини біля пагорба до нього вже бігли стурбовані люди. І отак прямо усім кагалом, як у мріях: і жінки з чоловіками, і парубки, і недовірливі древні бабці…
Схлипнув. Зіп’явся. Побрьохав на вогні. Зблизька роздивився огорожу з неструганих дощок навколо чистого подвір’я. Всередині двору — вправна хата з біленими стінами.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати « Биті є. Гоцик» автора Люко Дашвар на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 33. Приємного читання.