Биті є. Гоцик

Напружився, обережно повернув голову на звук — під колесами старого бусика лежала худа виснажена жінка з мотузкою на шиї. Другий кінець мотузки — міцно прив’язаний до фаркопа. Дивилася на Гоцика божевільними від відчаю очима, тихо скиглила. Гоцик остовпів: зі стуленими вустами жінка виводила «Несе Галя воду…»

Язик застряг у горлі. Волосся дибки.

— Українка? — прошепотів самими вустами.

Жінка закивала: умивалася сльозами, благально тягнула до Гоцика руки — врятуй…

Від білого трейлера до Гоцика вже йшов Пауло Гомес. «Ходімо», — покликав за собою одним жестом.

До сеї миті Гоцик був певен: із будь-якої халепи неушкодженим вискочить. Багатомісячні мандри викували у мізках: ніяких перешкод! Та нині… ялозив долонями по шкіряному кріслу в трейлері лукавого рома Пауло, похмуро косував на золоту цяцьку в його вусі, чув, як ватажок шарудить паперами, намагаючись переконати, що з ними покупець будь-який кордон перетне без проблем, і розумів: гайки!

Ні! Сил не поменшало. Та не на силу покладався Гоцик під час усіляких життєвих випробувань. Що та сила, коли всередині залізним кілком стирчав міцний стрижень упевненості і свавілля, тільки він і скеровував: зміцнював, падати духом не давав. Щелепи стиснув — і в бій! Які, нахєр, соплі?!

Та відчайдушне жіноче волання під колесами циганського бусика вимкнуло волю. Висмикнуло серце, кинуло долу — й не відшукати. Дихалку забило, упевненість втекла. Питання наївні-дитячі: та що ж це, блін, робиться?! І у голові… у голові паморочиться. Хоч помирай, така туга. І сльози… Сльози лізуть до очей.

— Ей! Аміго! — бородань відклав папірці, зиркнув на чужинця. — Заснув?

— Ні…

Гоцик смикнувся, повернувся в реальність. Спробував зосередитися, зрозуміти, що вчиняти, та процесор згорів — плавив мізки шаленим відчаєм, у голові вили вітри: «Несе Галя воду, коромисло гнеться… А за ней Іванко… Так! Іванко… За нею… Має прийти!»

— Ти гроші приніс? Гроші! — почув голос Пауло.

— Я… — видушив. — Приніс більше… Але й хочу… більшого.

Ром примружив очі, вдивився у незнайомця. Невже помилився? Ох, він багато люду бачив… Із першого погляду міг визначати: суперник, союзник чи просто жертва. Оцей дужий хлопець, що ледь складав докупи найпростіші іспанські слова… Попервах рому здалося: чужинцю й слова зайві. Зиркне — й усе зрозуміло. Чого хоче — знає. Добуде і не відступить. З такими — обережно. Такі — не прощають. Та нині перед ним сиділа розгублена знічена жертва. Пауло подався до хлопця.

— Кажи, — усміхнувся привітно. Знав, як приспати увагу жертви.

Гоцик дістав з кишені великий смарагд, поклав на стіл.

— Тут не п’ятдесят тисяч. Сто! Хочу за нього коней. І жінку…

— Жінку?!

Пауло відповів на автоматі, бо за мить уже забув про чужинця, коней, увесь білий світ — роздивлявся безцінний камінь, тремтів од збудження. Спробував на зуб, дістав лупу, схилився — цокав язиком, бурмотів щось незрозуміле.

— Камінь справжній… — Гоцика тіпало — нічого вдіяти не міг. Тільки й того, що сльозам волю не давав.