Биті є. Гоцик

— Я забираю це! — гукнув Гоцикові. — Ти ж бачив! Ізідора упізнала його.

Гоцик байдуже спостерігав за метушнею. Усміхнувся холодно.

— Поховай його! — сказав.

Синьйор Санчес закивав, побіг до крамниці. Ізідора розгублено глянула на мертвого пастуха, на Гоцика. Підійшла ближче.

— Що він просив передати мені?

— Що ти вільна. Що можеш знову любити.

Ізідора подалася до Гоцика.

— Так це… він? — прошепотіла приголомшено.

— Тобі видніше, — спустошено відказав Гоцик.

Від крамнички до фонтану, між іншим, уже поспішали робітники, яким синьйор Санчес наказав прибрати мертве тіло. Підхопили ноші, понесли бідаху Сантьяго у бік невеличкої церкви з гострим шпилем. Юрба слідом.

Дівчина проводила ноші поглядом, насупилася погордливо.

— Я ніколи не любила того пастуха, що він інколи заходив до нашої крамнички. Ми просто розмовляли, сміялися. Але тато задумав віддати мене за старого банкіра Мануеля… І я сказала, що не піду, бо кохаю пастуха…

— Дарма збрехала, — мовив Гоцик. — Він би жив…

Ізідора з прикрістю стиснула кулачки, подалася ближче до Гоцика.

— Але… то не він, — сказала упевнено.

Гоцик відчув — все, більше не встоїть і миті. Опустився на край кам’яного фонтану. Хлюпнув у лице водою.

— Ти втомився… — почув голос Ізідори. — Пішли зі мною.

Ізідора простягнула руку, торкнулася Гоцикової щоки. Він примружив очі, схилив голову до плеча, глянув на неї — дівчина захвилювалася, здивовано насупила брівки…

— Ходімо! — повторила із викликом.

Гоцик сунув за Ізідорою до крамнички із файною вивіскою «Вовна. Сукно», до нестями хотілося спати. І її… Оцю дівчину. Оцінив висоту сонця над горизонтом — почервоніло, кляте, від сорому, бо пекло увесь день нещадно, потяглося до гір. «Спати…» — визначив найбільш реалістичну перспективу.