Биті є. Гоцик

Прохолодна вода, м’який рушник, біле простирадло на ліжку з викуваними янголятами на бильцях. Гоцик упав на постіль. Заплющив очі. Зморене тіло розімліло, мізки не відрубалися — ніяк не засинав.

Місяць заколивався над містечком, коли двері тихо рипнули, до кімнати, де спав Гоцик, навшпиньках увійшов невгамовний від жадібності синьйор Санчес. Донька рухалася за ним.

— Нащо ти йдеш сюди? Пробудиш… — почув Гоцик тихий голос Ізідори.

— Ні! Міцно спить… — відшепотів синьйор Санчес.

Підійшов до стільця, на якому висів одяг гостя, взявся обмацувати.

— Що ти робиш, тату?

— Не може людина принести стільки багатств і не лишити собі хоч одну монету.

— От і хай та монета лишиться йому, — сказала Ізідора.

— Як ти не розумієш, доню! Це ж твоє золото! Якщо він лишив собі монету, то вкрав її у тебе. У бідної дівчини. Який сором.

Синьйор Санчес зітхнув із прикрістю — у кишенях Гоцика знайшов тільки хлібні крихти і дрібні євроценти. Присів, підхопив Гоциків черевик — і там порожньо.

— Певно, сховав десь, — прошепотів. — Точно знаю. Їх же двійко з тебе… збиткувалися. Де другий? Знаю, знаю… Золото вартує.

— Яке золото? — Ізідора стояла біля ліжка, із хвилюванням роздивлялася наге міцне тіло гостя. Вона й учепилася за батьком услід, бо так сильно зажадала побачити Гоцика.

Синьйор Санчес не помітив доччиного хвилювання.

— Твоє… наше золото, люба. Треба за ним прослідкувати. Ох, нечисте діло.

Голоси розтанули у тиші. Рипнули двері. Гоцик розплющив очі. «Хоч би не заснути», — подумав. Хотів було залишити ліжко в той же час. Та тіло противилося. Ще мить… Ще тільки мить. І до Ілії…

Ніколи за все життя Ілію не охоплював такий моторошний відчайдушний жах. Гоцик зі скорботними ношами тільки зник з поля зору, як Ілії до вереску сильно захотілося наздогнати його. Матір Божа! Ну, навіщо залишився тут один? Із купою багатств! Зараз же… Прямо зараз біля затишних дерев з’являться дужі хижі люди, поріжуть Ілію на шматки, та то не головне… Заберуть скарби!

Кинувся до дерев, підхопив рюкзаки. Роззирався перелякано. Куди? Геть з-під дерев. Певно, у містечку Гоцика вже зустріли ворожо, кинули у чорний підвал, мордують: де скарби? А Гоцик… Він же божевільний! Він же не стане ризикувати життям заради золота. Скаже: біжіть під дерева, хлопці! Там чекає Ілія… А у двох рюкзаках…

Матір Божа! Дременув з-під дерев під пекельне сонце. Добіг до розкиданого пагорбом каміння, зміюкою прослизнув поміж ним, причаївся. Звідси і дорогу видно, і не знайдуть…

— Та де ж ти, Гоцику?!

Ілія не рахував, скільки разів підряд усе повторював і повторював: та де ж ти? Паморочилося. Витягував шию, вдивлявся у порожню дорогу, що вела до містечка. І раптом упіймав себе на думці: радий. Радий, що Гоцик усе ще не з’являється. Вільний. Ілія — вільний. Ніхто не насміхається, не наказує, що робити. І усі багатства тут. Якщо Гоцик не повернеться, Ілія стане удвічі багатшим.