Биті є. Гоцик

Синьйор Санчес уже потягся до купюр, що так і лежали на столі. Педро зловчився, вихопив гроші, поспіхом сховав у кишені.

— Жадібна ви людина, синьйоре Санчес.

— Ти ще мене не судив, неробо! Горбом заробляю… Доньку сам виростив! Тому й гроші ціную! — Санчес ухопив парубка за руку, смикнув до себе. — Уважно слухай… Додому йди. Та не пияч! Спати лягай. Як чужинець вранці прокинеться, я тобі зателефоную одразу ж… Як поряд буде, скажу: «Більше не привозь вовни, Педро! Мені би стару продати». Запам’ятав?!

— І що далі?

— Одразу поряд із крамницею маєш бути. Чекати. Як чужинець вийде з дому, цинкуй… Та так, щоб не помітив тебе.

Педро кивнув. Пішов до огорожі, до трояндового куща, під яким ледь дихав від жаху Ілія.

— Куди це ти?! Чи хвіртки нема? — гукнув Ізідорин батько.

— Мені так до дому ближче, — недобре буркнув парубок.

Пройшов за півметра від Ілії, та уже надто гнівався на Санчеса для того, аби навкруги роззиратися. Перестрибнув через огорожу, попхався порожньою вуличкою геть.

— Ох, смердота… — Ізідорин батько повернувся до столика під пальмою, позіхнув — спати час! — та не пішов до будинку. Дістав люльку з груші, запалив, запахкав димом.

Трояндовий кущ немилосердно колов Іліїне обличчя, та хлопець відчував тільки скіпки безпорадних думок. «Що робити?!» — метушилися, як перелякані курки по подвір’ю. І жодної слушної. Сама маячня. Підхопитися і гукнути: «Брате! Прокинься! Біда!» А чи застрибнути в Ізідорину кімнату, розштовхати: «Помагай! Не дарма ж тобі Гоцик стільки скарбів відвалив! Вставай і роби щось, бо вранці твій тато направить за нами злодюжку, а в того, з усього зрозуміло, щодо нас свої наміри…» Та першість посеред ідіотських планів посіла ідея вкрасти у синьйора Санчеса телефон.

«Дебіл!» — вилаяв себе подумки.

Сперся руками на землю, аби зручніше витягнути шию, прослідкувати за Санчесом. Намацав на землі покинуту мотику. Ухопив. Вдивився у столик під пальмою — синьйор Санчес куняв на лаві з запаленою люлькою в руці.

Ілія розігнувся повільно. Зиркнув під пальму — спить. Зробив крок. Другий. До дверей будинку — кроків двадцять. Середина шляху пролягала повз столик, за яким посапував Санчес.

Ілія затаїв подих. Серце зупинилося на мить. Посунув тихо. Уже оминув дядька, уже двері — на відстані випростаної руки… Уже бачив, як розшукує малу кімнатку біля кухні, розштовхує Гоцика, шепоче гарячково: «Прокидайся! Треба тікати». І хай тільки Гоцик скаже потім, що Ілія не врятував його…

Та за спиною раптом — трісь. Ілія озирнувся. Перед ним стояв синьйор Санчес — очі-змії, вуста скривилися у мисливському захваті — оце так трофей! А руки уже стискалися в кулаки.

Ілія зойкнув і гепнув Санчеса мотикою по голомозій маківці. Санчес звалися — і не зойкнув.

— Матір Божа… — верескнув приголомшений Ілія.

Упав поряд з Ізідориним татом. Спробував намацати пульс. «Мотику забрати! Сховати, сховати…» — паніка. Смикнув мотику за ручку — де там! Застрягла в голові Санчеса.

— Мамо… — скрутився поряд із мерцем. Трусився, геть нічого не розумів. Тільки — мамо, мамо…