Биті є. Гоцик

— Люди! То не він! — гукнула Ізідора у натовп.

Синьйор Санчес підійшов до Гоцика впритул.

— Хто ти?! — просичав.

— Ніхто. Виконую останню волю покійного, — сказав Гоцик. — Він передав слова… для коханої. І ось це.

Дістав з торби згорток. Поклав на розпечену сонцем кам’яницю. Розгорнув. Юрба зойкнула.

— Свята Діво Маріє! Багатства!

— Золото!

— Каміння дорогоцінне!

Синьйор Санчес завмер, затулив рота рукою, але очі… Його очі їли золото. Ізідора насупилася, відступила назад, але її очі… Перебирали ясні камінці, ковзали по старовинних монетах.

Батько діяв без вагань. Обійняв Ізідору, силоміць повів до нош.

— Ізідоро! Дівчинко моя! Таке горе! Ти так чекала цього пастуха…

Ізідора із подивом зиркнула на батька.

— Ти… пробачив мені? І не вимагатимеш, аби я виходила заміж…

— Дитино моя! То я маю просити у тебе пробачення. Кохання… Сам був молодим. Як же любив тебе цей пастух, якщо і у смертний час думав тільки про тебе.

Ізідора притулилася до батька, прошепотіла йому на вухо:

— Це не він, тату.

— Смерть не прикрашає, дитино, — Санчес не здавався. — Це він, ніяких сумнівів. Я пам’ятаю його. Він продавав мені вовну, ти розмовляла із ним, і твої очі сяяли. Якби він міг зараз відкрити очі, ти б упізнала його.

— Ти пам’ятаєш його? — Ізідора уже вагалася.

— От бачиш, люба! І ти згадала! Тільки не плач, доню! Я втомився від проблем, горя і сліз. Ти вийдеш заміж тільки за коханого, — кинув ціпкий погляд на скарб, додав: — Тепер ми можемо собі це дозволити.

Не витримав. Відсторонив Ізідору, жваво присів біля розгорнутого рушника. Обережно загортав.