Розділ «Частина друга Графиня»

Тарас повагався, позиркуючи на неї совиними очицями, пошкрябав сиву голову під перукою, а потім різко та швидко, неначе боячись передумати, випалив:

– Пані… пані Катерино, я хочу зізнатися.

– У чому?

– У важливому. От мучуся ввесь ранок, усе боюся панові казати, він іще розгнівиться й вижене мене з будинку, а я тут вже так обжився… А потім думаю, а дай-но я пані скажу, ви ж таки добра та й нашого таки походження…

Катерина нахмурилась.

– Щось я тебе не розумію.

Дід Тарас покривився.

– А що тут розуміти? Винен я, пані, і дуже винен у пожежі цій бісовій, бодай не дождати мені…

– Як винен? Тарасе, ти що, підпалив нас?

– Не підпалив, але й не зупинив палія. Хоча, може, якби міг, то й зупинив би… Скажу чесно, хильнув я вчора добряче, так добряче, що не стало сил і до кімнати доплентати. Ну… сів за східцями та й задрімав. Коли – світиться. Я очима – луп, а то Мотря зі свічкою в кухню поскакала, ну, поскакала, то хай і скаче собі, бісова дівка. Щось там бубніла, я вже хотів знову здрімнути, а воно ж ізнову засвітилось. Виходе вона, та не сама, а з якимсь вусатим козаком, і де вона тільки видерла його на кухні. Пішли вони наверх, а мені мов заціпило, треба було б гаркнути, та не зміг, до того мене шинкарська горілка підкосила. Ну я ще подумав, може, лицяльник чи бахур її, погулює дівка потайки від суворого батька. Подумав так і заспокоївся…

Катерина похолонула.

– Діду…

– Дай уже доказати, пані. Не встиг я знову задрімати, як скачуть вони назад, як стадо волів, прогупали до кухні. А мені б устати та добряче поганяти ту Мотрю, аби не ганяла по дому коровою з якимись там козаками, та куди там, клята шинкарка такою горілкою пригостила, що я тільки сіпнувся та назад упав… Та так міцно заснув, що до ранку очей не продер і тоді лиш дізнався про пожежу, й усе зрозумів. Не полюбовника бісова дочка приводила, а палія, от уже відьма чорноока, ніколи не була сподобна мені. – Він перехрестився й застиг перед Катериною, такий уже розкаяний та нещасний, побитий довгими роками пияцтва. – Тепер суди мене, пані, як твоя душа забажає, хоч немає мені прощення.

Катерина похитала головою.

– Що ж мені тебе судити… от не пив би ти!

Тарас старанно перехрестився.

– Ось тобі хрест святий, більше ні краплинки до рота не візьму, нехай хто хоч заливає мене. Досить із мене цієї ночі. На весь вік жалюгідний, що лишивсь, подостатком буде. Більше я ні-ні, Господь і всі святі мені свідки.

Катерина на мить заплющила очі. Господи, невже Мотря ненавидить їх до такого диявольського стану, що й смерті забажала? Невже можливо таке…

– Слухай, пані, – не без вагань почав Тарас, позиркуючи на неї запитливо, – ти б веліла притягнути до свого подолу ту Мотрю, ухопила б за коси та поспитала б у неї гарненько, що то за хлопа вона по панському будинку водила…

– А як не скаже?