Розділ «Частина друга Графиня»

– Сотник!

– А я звідкіля знаю. Мене той козак найняв, аби я тебе із світу зжила, а більш нічого не казав. Та я б і задаром на таке діло погодилась, аби не бачити пик ваших огидливо-щасливих…

Катерина палахнула очима.

– Досить! Замкніть її, діду, десь, аби тільки очі мої не бачили! – Кинула вона дідові Тарасу й навіть не поворухнулась, коли той вхопив під руку розлючену Мотрю та потягнув з кабінету. Постояла так із хвилину, а потім упала на диванчик і заридала.

Антуана поховали третього дня на пагорбі над Кагамличкою, поряд із могилами графа Бронислава та його матері, старої графині-польки Магди Гнатовської.

Ірина Саввівна, стихла та змарніла, довго дивилась на пагорб із чорної вологої землі, що виріс над тілом її коханого, але не плакала. Скорботними, сухими очима поглянула вона на застиглу Катерину й гірко зітхнула.

– Ось і закотилось моє сонце, – безживним, тихим голосом промовила вона. – Уже нема мені чого чекати від життя, бо я втратила його, загубивши Антона. Я втратила жагу до життя, яку мала поряд із цим білявим хлопчиною. Мене засуджували за нього, неславили, а я просто кохала його, не зважаючи на вік, кохала, як нікого у своєму житті. Пустун, який полюбляв багато базікати… а мав таке серце, таку хоробрість!.. – Вона похитала головою. – Поліз у те пекло, ціною власного життя врятував мого сина й виконав євангельську заповідь – поклав життя своє за іншу людину. Ось тобі й пустун.

Пані Гнатовська постояла мовчки, а потім обернула до Катерини бліде, змарніле лице.

– Я багато передумала за цей час, – тихо провадила вона далі, – і вирішила, що вже не повернуся до свого звичного життя. Можливо, прийму постриг, спробую замолити свій гріх. І його. – Вона слабко хитнула головою на пагорб. – Але на мені провина більша, бо то я звабила це дитя, увела його в блуд. Він скільки разів пропонував мені взяти шлюб, а я все боялась, сама не знаю чого.

По деякім часі, відчувши якусь внутрішню незрозумілому спонуку, Катерина покликала в чоловіків кабінет Максима Злотника, єдину людину, якій могла довірити все.

Він з’явився за декілька хвилин.

– Щось сталося, Катерино Гнатівно?

Катерина відповіла йому прямим поглядом.

– Я хочу, щоб ви знайшли сотника Яковенка.

Злотник прокашлявся.

– Ви впевнені?

– Упевнена.

Злотник помовчав, раз у раз позираючи на її застигле лице, а потім важко зітхнув.

– Я згоден, але мені знадобляться дужі хлопці, із десяток або й більше, та зброя.

Катерина обернулась до дверей.