Розділ «Частина друга Графиня»

– Тарасе!

Довбуш висунув у двері серйозне, тверезе лице й запитав:

– Кликали, пані?

Від того нещасного ранку дід Довбуш вже мало скидавсь на того завсіди п’яного Тараса, яким він був доволі довгий час. Він став іншим і бігав тепер від шинкарки з її горілкою, немов шкідливий кіт від господарського віника. Провина за те нещастя вплинула на нього настільки, що він ходив тепер по будинку, наче й не він, чемний зробився, виправ добре свою завжди брудну ліврею і… полюбив Катерину. Віддано полюбив, як пані свою, яка не засудила його суворо.

– Тарасе, збери з десяток, а мо’, і більше, дужих парубків для пана Злотника, та зброю.

В очах Довбуша промайнуло розуміння.

– Вирішили-таки бити супостата?

– Так.

– А пан знають?

Лице Катерини спохмурніло.

– Ні, – нарешті повільно відповіла вона, – Кирило нічого не знає, і я хочу, щоб не знав.

Тарас поклонився.

– Так, пані. – Він поглянув на Злотника. – Через годину все буде готово, пане управителю.

Коли його постать поважно та повільно зникла за дверима, Злотник похитав головою й усміхнувся.

– Як він до вас, Катерино Гнатівно. А я ж ізвик до Тараса, який, похитуючись, вештається по будинку й шпетить кожного, крім пана, а цей тверезий і поважний дід… навіть боязко якось.

– Так, Тарас тепер інший.

– А пан граф… він справді не знає про ваш намір?

Катерина глибоко зітхнула.

– Ні, не знає. Максиме, я дуже вагалась, чи потрібно воно це все взагалі… Але… Кожнісінький день бачити, як він, здорова та дужа людина, страждає, прикутий до ліжка, це просто неможливо. А ще Ірина Саввівна, вона все каже, що піде до монастиря, але ніяк не може відірвати себе від Антуанової могили, сидить там майже весьденечки, а прийде… на неї ж боляче поглянути, де та жінка, яка приїхала сюди? Немає, зникла! А мерзотник, що вбив її коханого та зробив калікою Кирила, десь зараз сміється з нас, упивається своєю помстою.

– Ви дуже змінились за цей час, Катерино Гнатівно, де й поділась та дівчина, якою ви були до заміжжя.