Розділ «Частина друга Графиня»

Граф розтулив одне око, поглянув на неї незрозуміло.

– Люба, ти… – Його око, ухопивши спалахи, що освітлювали кімнату, неначе вдень, широко розплющилось, а за ним і друге, і він одразу ж кинувся на ліжку. – Швидше, люба, швидше!

Він прокинувся так швидко, що Катерина не стямилась, як опинилась на ногах, висмикнута з ліжка міцними руками чоловіка. Навряд чи сама вона змогла рухатися швидше. Навкруги все палало, вогонь охоплював меблі та дорогий оксамит, і якби вона не прокинулась…

– Катарино, не спи, – труснув її за плечі Криштоф, і зовсім поряд вона побачила його темні, тривожливі очі. – Зараз нам потрібно пробратись до дверей. Я позриваю цей клятий оксамит і спробую забити вогонь, ідучи до дверей. А ти біжи якомога швидше до дверей та клич на допомогу.

Катерина вп’ялася в нього холодними пальцями.

– А ти? Я без тебе нікуди не піду…

– Люба, – у голосі Криштофа зачулась невимовна ніжність, – я зможу врятуватись, повір мені, але головне для мене твій порятунок. Іди, часу в нас немає.

Хотілось заперечити й зостатись, але вона слухняно рушила вбік дверей, тільки-но він трішки загасив прохід. Ноги відмовлялися йти, серце холонуло від страху за нього, але вона таки вирвалась на волю, обернулась до Криштофа й страшно, пронизливо закричала.

Його не було поряд, він лишився там!

Стіна вогню щільно зімкнулась за її спиною. Страх за чоловіка витиснув із голови всі думки, усе, окрім одчайдушного одного бажання – урятувати Криштофа. І вона вже була кинулася назад, до тієї кімнати, де провела не одну наповнену коханням ніч, туди, де ненажерливим звіром вирував вогонь, але її вхопили сильні руки.

– Катерино, що сталося?

Кричачи, Катерина ледве розчула питання й побачила перед собою сонного, без перуки Антуана.

– Вогонь… – захлинаючись криком, простогнала вона, – вогонь, а там Кирило… він лишився…

Антуан нахмурився, майже кинув Катерину до рук наляканої та блідої Ірини Саввівни й кинувся в ту вогняну пастку, на яку перетворились покої господаря будинку. А Катерина кричала, ледь помічаючи людей, які бігли на крик, несамовитий крик свекрухи:

– Води! Води, швидше!

Трохи не божеволіючи від горя, Катерина рвалася в покої, але руки свекрухи тримали міцно. А хвилини минали, виснажливі, жахливі хвилини чекання, коли ти не знаєш, що буде…

Катерина мало не впала, коли зі ще незагашеного вогню дужі кріпаки витягнули свого господаря, непритомного та сажі, поклали на долівку й одразу ж кинулися назад. Катерина, немов мертва, мовчки вирвалася зі свекрушиних рук і впала навколішки перед нерухомим, із обгорілим лицем і підпаленим волоссям Криштофом.

– Любий, – прошепотіла вона ніжно, обережно кінчиками пальців торкаючись його потемнілого лиця, та він навіть не ворухнувся. Проте дихав, слабко та ледь помітно, але все-таки дихав, жив. А це було найголовніше.

За спиною тихо зойкнула свекруха, і Катерина підвела очі. Із кімнати виносили Антуана, по забрудненому обличчю котрого текла темна свіжа кров, якою було зліплене його світле волосся.

– Антуане, голубе мій! – Ірина Саввівна впала на коліна поряд із Катериною. Антуан майже відразу розплющив очі й знайшов своїм каламутним, затуманеним поглядом лице пані Гнатовської.