Розділ «Частина друга Графиня»

– Ірино, – простогнав він, і його пальці, закривавлені та забруднені сажею, потягнулися в її бік. Вона відразу вхопила їх м’якими, випещеними руками. – Я кохаю тебе… кохаю… Ірино…

– Антончику…

Він важко ковтнув.

– Поховай… поховай мене… тут… у цьому раю.

– Господи, що ти таке кажеш? Антончику, та ти ще сам поховаєш мене, бабу стару, – палко заперечила Ірина Саввівна, але Антуан уже, здавалось, і не чув, а застиг, мов неживий. Гнатовська підвела на кріпаків очі, свої гарні сірі очі, у яких горе тісно переплелось зі страхом і раптом крикнула так, що нерухомий Криштоф здригнувся, а Антуан покривився та застогнав. – Чого вирячились? Мерщій по лікаря, не бачите, помирають люди…

Іван Скрипник кинувся геть.

– Ти не помреш, ти чуєш мене, ти не помреш, – мов закляття все повторювала Ірина Саввівна, коли Антуана з Криштофом перенесли до їхніх покоїв навпроти.

Повільно йшли хвилини. У пишних покоях, одна навпроти одної, над одним ліжком стояли Катерина та Ірина Саввівна, кожна над своїм коханим, наче дві побиті горем горлиці. І кожна чекала на диво, яке підніме з ліжка її коханого.

На жаль, дива не сталося.

Антуан помер іще до схід сонця, яке зійшло на цьому світі без нього. Лікар фон Ліберн уже нічого не міг удіяти, про що, ледь не захрипаючи, кричав наче збожеволілій від горя Ірині Саввівні, яка тигрицею кидалась на нього, вимагаючи врятувати Антуана.

– Фрау, фрау Ірен, – відбивався від неї німець. – Я нє є Господь Бог, алє я є людіна. Усє що міг, я старанно є зробів, а білше…

У Ірини Саввівни затремтіли губи.

– Помер… мій Антуан помер, – прошепотіла вона й раптом, заволавши, упала на молоде тіло коханого, що поволі застигало, і заридала з таким надривом, із такою гіркотою, що в присутніх у кімнаті волосся заворушилось на голові.

А Криштоф, хоч і зостався живий, але, за словами лікаря, деякий час буде нерухомий, тому що балка, яка впала на нього, травмувала спину, але згодом він має очуняти.

Тіло Антуана винесли, а за ним пішла й почорніла Ірина Саввівна. Катерина ж залишилася з чоловіком, сіла біля ліжка й довго вдивлялася в його застигле, спокійне лице, дякуючи подумки Господові, що врятував її коханого. Та так і заснула, нахиливши голову на плече, хоч і дала собі слово не спати.

Пробудив її легкий, ледь відчутний дотик до руки. Розплющивши очі, вона поглянула на чоловіка, і відразу ж занурилася в темне озеро його пильних та пронизливих очей.

– Кириле… – видихнула стиха.

– Ти жива? – теж тихо відказав Криштоф і закашлявся. Катерина кинулась до столика, ухопила склянку з водою й обережно напоїла чоловіка, тримаючи за голову. – Мене увесь час переслідував страх того, що ти не врятувалась, що я не встиг врятувати тебе й ти згоріла в тому страшному вогні.

Катерина поцілувала його.

– Ні, ти врятував мене, а от сам…