Розділ «Частина друга Графиня»

– Макаре!

Згасаючий погляд чорних очей уп’явся в його немилостиві, жорстокі очі, безмежно кохані блакитні очі свого вбивці, і вона не змогла вимовити більше жодного слова, кров заюшила, і жінка повільно сповзла вниз, упавши на пишний килим. У її очах, що згасали навіки, лишилось його лице й ті очі, які вона кохала більше за власне життя.

Сотник Яковенко відкинув від себе затихле тіло Одарки, жбурнув десь за пічку ножа й зітхнув. Лють, що охопила його в ці хвилини, почала слабшати, немов, помираючи, Одарка забрала її всю собі, і він одразу відчув неприємну втому. Присів на лаву, байдуже поглянув на заснулу вічним сном Одарку й відвернувся. Дурна баба, сама винна в тому, що наткнулась на його ніж, не треба було дражнити його, нагадувати, що не любить, ненавидить його Катерина, не треба було пробуджувати в ньому звіра. Жалкувати за нею він не жалкував, давно набридла, давно прохалась на ножа, а от що Катерину випустила, то жаль великий. І як заснув він так швидко та міцно, як зміг узагалі заснути, цілуючи та пестячи солодке тіло Катрине? А потім не прокинутись, коли вона вставала.

Макар зіщулився, знову поглянув на мертве тіло Одарки. Не інакше, як підсипала йому чогось до їжі, мертва тварина. І вигадлива яка, бодай би й у пеклі їй спокою не було.

Над тілом Одарки закружляла одинока муха, і сотник поглянув на зачинені Тарасом двері. Треба кликати його, щоб забрав тіло матері, і дивитись холоднокровно в очі. Однак цим сотник не надто переймався, Тарас завжди недолюблював Одарку, а зі смертю батька й узагалі наче сказився, почав ненавидіти її. Інше турбувало сотника й не давало спокою – де тепер йому шукати Катерину? Куди помчала вона на тому лихому Тарасовому коні, у який бік йому за нею їхати? У бік Борисів? Та він не був певен, що вона знає, куди їхати до Борисів, хоч треба спробувати, іншої ради в нього немає.

Сотник стрімко скочив на ноги.

– Тарасе! – гукнув він, і погляд його знову байдуже сковзнув по застиглому лицю Одарки, жінки, яка одна-єдина у світі й кохала його й кохання якої він жорстоко розтоптав.

Катерина заблукала.

Коняка той навіжений ніс її кудись майже до ранку, і вона не могла навіть уявити, куди він її несе, куди мчить крізь темінь ночі. Ще й більш від того, вона боялася його, такого великого та швидкого, і щосили трималась за нього, аби не впасти. На ранок кінь раптом утомився й зупинився серед порослої густою травою галявини, а Катерина обдивилась навкруги. Незнайома, чужа сторона навколо, і жодного людського поселення навкруги не було. Що за край? Що за село поряд?

Кінь заіржав і почав пастись на траві.

Катерина глибоко зітхнула.

– Щасливий ти, – промовила вона до нахиленої конячої голови, розмірковуючи над тим, чи варто їй злазити з його спини, чи вже краще перетерпіти, нехай усе тіло й затекло, але ж на спині коня почуваєшся набагато безпечніше. До того ж Катерина дуже боялась того, що сотник таки проснеться серед доброї ночі, кинеться за нею й знову поверне на той клятий хутір, знову почне своє насильство, і хто його знає, чи врятує її цього разу та дивна Одарка.

День сьогодні вдався безхмарний, що вже тішило Катерину. Та як на те, кортіло їсти. Хоч це вона й перетерпіти вміла, навчена була змалечку, та все одно чомусь зараз їсти хотілось так, що хоч бери та ставай поруч коня гризи травичку. А, може, де ягідку знайти хоч яку вдасться?

Позітхавши, Катерина таки наважилась злізти з коня, від страху ледве дихаючи та вмовляючи його постояти спокійно. Він тільки слухав її уважно та косував темним, гарним оком. А там уже і ягідки, напівстиглі сунички, знайшлися, Катерина з жадібністю напала на них, подумавши про те, що панське життя перетворило її на справжню ненажеру.

Вона вже вертала назад до коня, тримаючи повні пригорщі суничок, коли в кущах щось затріскотіло. Катерина застигла, а її уява враз намалювала високу постать сотника, який зараз видереться до неї із цих кущів. Сунички попадали додолу, але вона того навіть не помітила, широко розкритими очима вдивляючись у ті клятущі кущі й подумки уявляючи вгодовану сотникову пику, що ось зараз виткнеться з тих кущів, однак… перед нею раптом з’явився доктор Франц. Лаючись своєю мовою, із пошкрябаним лицем, він виліз із густих заростей шипшини й замотав головою.

Катерина мало не впала від радості.

– Лікарю, любий лікарю Франц!

– Що є такий? – пробурмотів німець, озираючись навкруг себе. Уздрівши Катерину, він вигукнув. – О! Хваліті я Нібес, Катарін, моя серць! Ви, ви є жівій!

Катерина кинулась до нього.

– Жива, любий лікарю, дякувати Богу, жива! А де Криштоф?