Розділ «Частина друга Графиня»

Блакитні очі Макара погрозливо потемніли, але Одарка змусила себе не боятися. Вона знала, що не зрадіє Макар тому, що випустила вона паню з хутора, проте він перелютує швидко, така в нього вже вдача, покричить, пориє землю копитом, мов норовливий кінь, та й остигне, покричить тільки, але вона вже якось витримає, переживе, головне ж бо те, що суперниці позбулась, а лють Макарова, вона хутко мине.

– Де ж Катерина, Одарко? – запитав він досить спокійно, та вона бачила, що під тим його спокоєм вирує справжній буревій.

Вона прямо зустріла його важкий погляд.

– Немає її тут.

– І де ж вона?

– Не знаю.

– Ти не знаєш?

– Не знаю. Звідки ж мені знати, куди подалась твоя пані?

– А хто ж вивів її з хутора? – знову досить спокійно запитав Макар, та Одарка помітила, що його очі почали наливатися кров’ю. Вона його зараз не боялась, зараз вона боролась із ним за своє багатостраждальне щастя, боролась зі своїм невірним коханим, настроєна йти до кінця, померти навіть, аби лишень не втратити його, аби залишився він поряд із нею, навіть і не кохаючи її, то дарма вже, її палкого й сильного кохання вистачить на двох, а там, із часом, можливо, і для неї трапиться диво якесь, і побачить Макар її новими очима, оцінить кохання вірне. То нехай, то все з часом буде, і заради надії на майбутнє з ним готова вона була витримати зараз від нього будь-що, хай навіть і поб’є, усе перетерпить, заради кохання свого все переживе.

Помовчала Одарка й прямо сказала:

– Я вивела.

– Таки ти? А може, ще й коня дала?

– Дала.

– Мого чистокровного, пане Макаре, – відразу ж ображеним голосом встряв Тарас, зиркнувши на Одарку злим поглядом. – А мені ж Буран за брата рідного, ви ж знаєте, пане Макаре.

Сотник покривився.

– Заспокойсь, Тарасе. Буде тобі кінь.

Тарас підскочив, завсміхався.

– Обіцяєте, пане?

– Обіцяю. А тепер іди, мені треба побалакати з твоєю матір’ю.

– Так, пане.