Розділ «Частина друга Графиня»

– А я її ще привезу.

– Та тільки спробуй! Заріжу!

Тарас зареготів.

– Таки геть здуріла? Та не потрібна ти панові Макару, хоч і всіх жінок у світі переріж, він сам мені жалівся, що нудить його вже від кохання твого навіженого, що гірш від печеної редьки ти зробилася для нього.

Одарка затрусилась.

– Брешеш, собачий сину!

– А ти батька хоч мертвого не ображай! – визвірився на неї Тарас і затиснув руку ще дужче, змусивши Одарку застогнати від болю. – То він, покійний, пробачав тобі образи, а я не пробачу. І пан сотник справді не знає вже, куди подітися від тебе, бо ти йому огидна вже.

– Ах ти собака, отаке рідній матері казати?! Та бодай ти в пузі ще в мене вдавився, як виродивсь у отакого покидька…

– Якого дідька ви волаєте, мов скажені собаки?

Одарка захлинулась словами, почувши сонливий, невдоволений голос Макара, що розсердженим шипінням пролунав із ліжка. Зиркнула на Тараса, і той нехотя відпустив її руку, поглянув недобре, відступив на два чи три кроки, поблискуючи очима. Одарка відповіла ненависним поглядом і обернулась до Макара, потираючи руку.

– Нічого, Макаре, спи! То Тарас дуріє.

Сотник потягнувся.

– Із вами тут поспиш, – пробубнів він, опускаючи на пишний килим долівки ноги в штанях і чоботях. Сонний, трішки чумний ще від сну, він, певне, і забув, що засинав не сам, а з пані своєю ясноокою, й Одарка напружено слідкувала за ним, чекаючи, коли ж помітить він відсутність колишньої нареченої, що за цим буде. A він не поспішав, потягнувся ще разів зо три добряче, позіхнув від душі, почухав свого пуза під білою сорочкою й усміхнувся. – Оце я спав, тиждень, певне, так не спав, як сьогодні. Ще б день проспав, та хіба ж із вами, антихристами, поспиш. Завели гомін, як на ярмарку. І спитати б, чого його волати?

Тарас сів на лаву.

– A ви ось у матері й запитайте.

Сотник махнув рукою.

– А, що в неї, дурної баби, питати, – він протер очі, позіхнув ще раз і раптом застиг. Одарка, яка очей із нього не зводила, відразу ж зметикувала, що згадав він у цю мить про свою пані, і зачаїла дух. Поблимуючи заспаними очима, сотник швидко обдивився світлицю й, не знайшовши тієї, кого шукав, погрозливо вирячився на Тараса.

– Де Катерина?

Тарас злорадно зиркнув на матір.

– А я ж і кажу, що в матері попитайте.