Розділ «Частина друга Графиня»

Катерина залупала.

– Ви… ви відпускаєте мене?

– А що ж я, по-твоєму, в дідька роблю?

Катерина розгубилась.

– Але ж чому?

Одарка штурнула її в спину.

– Не питай, бо я й сама не знаю, – невдоволеним голосом пробурмотіла вона, виштовхуючи Катерину в сіни. – Не знаю, чому пожалкувала я тебе, пані. Не знаєш ти, які думки весь вечір не давали мені спокою, не відаєш ти, пані, що померти могла від мого ножа, у сні померти, бо довго я так стояла над тобою, заснулою, і рука моя не раз уже підіймалась, щоб обірвати життя твоє молоде, та чомусь не змогла, не здужала рука моя скоїти цей гріх.

Катерина вражено застигла на місці.

– Господи, тітко, що ж я зробила вам такого, що ви мене хотіли вбити? Я ж бо зроду вас у житті не знала, лиха вам не заподіяла…

Одарка відчинила двері надвір.

– А неправда твоя, пані, бо лихо ти мені таки вчинила, і немале, бо чи знаєш ти, як довго, вірно та віддано кохаю я Макара, як живу я тільки ним одним, усе ладна заради нього зробити.

– Але ж моя в тім яка провина?

– Твоя провина? Так любить же він тебе, молоду та вродливу, побачила я ввечері, як любить він тебе. Ти, щасливиця, маєш те, чого я роками жадаю й не маю, що для мене найбільше щастя на землі.

Катерина похитала головою.

– А для мене його любов є найбільшим на землі нещастям, повірте мені, тітко. Не я шукала побратись із сотником, а він сам засватав мене, проти волі своєї я за нього йшла, жодної хвилини мого життя не було в мене бажання ставати його дружиною. Я іншого кохала і його дружиною зробилась, та не може сотник покинути думки про мене, а я б усе віддала, аби забув він про мене.

Одарка вела її скрізь поснулий хутір і мовчала, і Катерина не знала, чи повірила їй ця дивна жінка, яка так закохана в цього негідного сотника, що й гріх ладна взяти на душу, позбавити людину життя, аби тільки він належав їй. Страшна вона людина, і ця допомога її для Катерини є справжнім дивом. За останнім на хуторі двором вона підвела Катерину до високого чорного коня й запитала:

– Умієш верхи їздити?

Катерина не вміла, але правди говорити побоялась.

– Умію.

– То рушай! І затям, пані, що як повернешся ти знову до Макара, то не втримаюсь я вже, обірву життя твоє молоде й не пошкодую.