Розділ «Частина друга Графиня»

Одарка глянула на нього вбитим поглядом.

– Не розповідав.

Яковенко промовчав, а Одарка, рухаючись мов не своїми ногами, почала збирати до столу, виставляючи до борщу густу, тільки зібрану сметану, куснями накраяний чорний хліб, шмати товстого сала та круглі білі головки солодкуватої цибулі. А сама напружено розмірковувала, що ж їй зробити для того, аби зберегти для себе Макара, аби не полинув він до панянки цієї ясноокої й не втратила вона його назавжди. Бо, хоч і казала пані, що ненавидить його, хто ж його знає, що між ними сталося, може, посварилися чого, а Макар ще вмовить пестощами цю паню простити його, так умовить, що вона й пана-чоловіка свого забуде. Ось вона, Одарка, в обіймах його не тільки про чоловіка б забула, а й про все життя своє. Уявивши Макара, який обійматиме сеї довгої ночі цю паню, Одарка спіткнулась, мало не розбивши глечика з кислим молоком. Макар озвався, люто вилаявшись.

– Дивися, що робиш! – Засичав він, хапаючи за руку Катерину, яка пручалась, та силою саджаючи її за стіл. – Ходиш, як сонна муха.

– Сонна, – пробурмотіла ображена Одарка собі під носа й застигла біля лави, збагнувши раптом, що потрібно їй робити. Заяскрілими очима дивилась вона на сотника, а сама думала: нічого любчику, що я сонна, скоро й ти заснеш, міцно заснеш, забувши про панянку свою, а коли прокинешся, не буде вже її поряд. От тільки згадати б, куди поділа вона своє сон-зілля, що придбала в баби-знахарки Заведенчихи, коли замучилась вже вкрай тими безсонними ночами. Здається, пхнула за піч та й забула, коли Макар повернувся знов до хутора. Де й сонливість її тепер поділася, почала вона рухатися жваво та моторно, не надто намагаючись звертати уваги на те, як Макар на панянку поглядає, як умовляє її попоїсти, а вона відверта від нього своє молоде, гарне личко. Вигодивши хвилину, Одарка полізла тремтячими руками за піч і аж зойкнула радісно, намацавши-таки того клятого сон-зілля. Покосилась на сотника, який мовчки сьорбав її борщ. Нічого, прийде ніч, і тобі, голубе, уже не до пестощів із панянкою буде, заснеш, заснеш ти, любчику.

Напружена, тремтячи від ревнощів, спостерігала потім Одарка, як дудлить Макар квас із зіллям її сонливим, і тільки очима недобре зиркнула, коли він указав їй на двері.

– Пішла геть, Одарко!

Серце її затисло ревнощами.

– То ще ж кисіль…

Сотник підвівся із-за столу.

– Геть, я сказав!

Одарка блимнула чорнотою очей і слухняно вийшла в сіни, утішаючи себе тим, що даремно поспішає насолодитись він молодим тілом, напевне, дуже жаданої пані, не встигне, любчик, засне.

Одарка вийшла, і світлицею відразу ж опанувала тиша. Сотник, смакуючи, допивав свій квас, а Катерина мовчки сиділа з краю столу, наляканими очима слідкуючи за кожним його рухом, щомиті чекаючи, що ось зараз кинеться він на неї, мов голодний звір, щоб назавжди забруднити, заплямити її тіло, торкнутися того, чого мав право торкатися лише Криштоф. І даремно кричати чи кликати когось на допомогу, ніхто не допоможе в цьому клятому місці, ніхто й не почує її.

Сотник позіхнув і смачно потягнувся.

– А що, Катруню, скучила за мною?

– Ні!

Він повільно підвівся зі стільця.

– А от я скучив, і знала б ти, Катруню моя солодка, як я за тобою скучив, якою жаданою стала ти для мене за весь цей час розлуки. Немає такої хвилини, щоб я не думав про тебе…

Катерина з огидою поглянула на нього.

– Не треба, дядьку Макаре, нічого не кажіть!