Розділ «Частина друга Графиня»

– Але…

– Якби ти не наполягла, я б утекла від нього з-під тієї вишні, мов прокажена. А так… Кохана людина, вона таки може втішити, бо це наше горе, спільне, Микитка ж наша кров. Максим наче цілющої води налив у моє серце. І ще… – Ярина звела дух. – Ще він сказав, що нікуди не відпустить мене від себе.

Катерина вхопила її за руку.

– Яринко, я така рада за тебе.

І пішла Катерина додому втішена, бо знала, що зі Злотником буде Ярина нарешті щасливою, а там і діточок Господь їм пошле, утішить за втрату Микитки.

Замислившись, Катерина йшла, дивлячись собі під ноги, і не помітила, як на стежині перед нею виросла дорідна постать сотника Яковенка. І зупинилась тільки тоді, коли погляд наткнувся на запилені чоловічі чоботи, що перегородили їй дорогу. Погляд налякано стрибнув угору, по червоних козацьких шароварах, білій свитці та вишитій сорочці, застигнувши на знайомому лиці.

Катерина вся похолонула.

А Яковенко холодно всміхнувся.

– Ну, здорова була, Катерино!

Вона промовчала.

– Що, уже й вітати покинутого жениха не бажаєш? Зазналась? Чи то я не так привітався? Мав би вітати тепер тебе як пані графиню? – насмішкувато запитав він, але очі його й далі залишались крижаними та злими.

– Дайте мені спокій, – напруженим голосом відгукнулась Катерина, озирнувшись. Тут, за селом, не було ані душі, й острах холодною змією вже пролазив до серця. Бо щось страшне, невимовно страшне було у високій постаті цього чоловіка, що з таким відверто нахабним виглядом стояв зараз перед нею.

Сотник зіщулив очі.

– А вибачитись ти не бажаєш?

Катерина відступила на крок назад.

– За що?

– Як за що? А за те, що виставила мене посміховиськом перед усім селом зі своїм ляхівським паном. А я, Катре, хоч і не панського роду, а лише козацького, теж гордість маю й таких образ не подарую нікому.

Катерина похитала головою.

– А не треба було взагалі мене сватати!

– Зухвала дівка!