Розділ «Частина друга Графиня»

Але ті острахи виявились марними. У садку їм одразу ж зустрівся Криштоф. Побачивши дружину, він спохмурнів.

– Катарино, Боже мій, що сталося? – Не встигла Катерина відповісти, як опинилась в обіймах дужого, могутнього тіла чоловікового, й почула, як зовсім поряд відчайдушно та голосно б’ється його серце. Але говорити не могла, заважали сльози.

– На Катерину Гнатівну напали, – відповів за неї Злотник, і Криштофове тіло страшно напружилось.

– Хто?

– Сотник Яковенко.

Поглянувши на Криштофа, Катерина побачила, що його темні очі горять похмурим, незнайомим вогнем.

– Він скривдив тебе? – м’яким голосом, у якому чулася лють, запитав Криштоф Катерину, притуливши міцніше.

Вона заперечливо захитала головою.

– Ні, він не встиг, бо його прогнав пан Злотник.

– Але він бив тебе?

Катерина опустила очі.

– Бив, бо я наче збожеволіла, почала кричати, брикатись та кусатись. Я що завгодно ладна була зробити, аби тільки він… – Її голос стих до шепотіння, яке міг розчути тільки Криштоф, – аби тільки він не опоганив моє тіло, яке належить тобі одному.

Очі Криштофа сяйнули у відповідь внутрішнім вогнем, але обличчя зробилося ще похмурішим.

– Я вб’ю його! – тихим, але твердим голосом відгукнувся він, і Катерина побачила, що то не пусті слова. Хотіла відрадити, налякана за нього, одначе він навіть слухати не захотів. Тільки похитав головою й поніс до будинку. Уже в дворі їх стрів, витріщивши очі, п’януватий дід Тарас, а ще превеселі друзі його матері. Але Криштоф, не звертаючи на них жодної уваги, мовчки проніс Катерину наверх, а вона від сорому сховала лице в його сорочку.

– Кириле, що сталося?

Криштоф зупинивсь, а Катерина з жахом зрозуміла, що цей низький наполегливий голос може належати тільки його матері. А вона ж у такому вигляді!

– Із моєю дружиною стався нещасний випадок.

– Який?

– Байдуже.

– Ну-у, – протягнула пані Гнатовська, і Катерині вчулося в її голосі щось насмішкувате. – Усе-таки, хоч би там як, ця дівчина моя невістка й має твоє ім’я…