Розділ «Частина друга Графиня»

А Катерина, яка не привіталась тому, що відчувала їхню ненависть, тихо ввійшла до хати. На столі стояла домовина з Василем, біля якого сиділа чорна від горя та сліз мачуха. Застиглим поглядом темних, мов осліплених сльозами, очей дивилась вона на неживе, уже спотворене смертю лице сина, і, видавалось, нічого навколо себе не помічала. Батько сидів, скорботно звісивши голову.

А де ж Ярина?

Вона сиділа на лаві біля печі, і на тій же лаві поруч із нею стояла маленька домовинка, схожа на колиску, а в ній міцним сном спав Микитка. Ярина сиділа прямо, мов кілок проковтнула, і дивилася прямо перед собою сухими й темними терноподібними очима, що горіли дивним, незрозумілим вогнем. І не плакала, не побивалась, а тільки мовчки дивилась на сина. Катерина підійшла до неї, присіла поряд і взяла в теплі долоні її холодну руку.

Ярина кинула на неї пустий погляд.

– Немає більше нашого Микитки, Катеринко.

Очі Катерини обпекло слізьми.

– Немає, – тихо відгукнулась Катерина.

Ярина погладила личко сина.

– Який же він у мене гарний, весь у батька. Такий схожий. От тільки за гріх мій покарано дитятко, не судилось йому жити довго.

Катерина поглянула на неї з жалем.

– Ну що ти, Яринко, які там у тебе гріхи…

– Ой важкі, Катруню, і немає з ким розрадитись, от тільки ти, та й чи зрозумієш мене?

– Зрозумію.

Ярина раптом скочила на ноги.

– Ходімо, – потягнула вона Катерину за руку до дверей, а там у садок, до вишні. – Не можу я в хаті бути, важко мені там, ті баби увесь час сперечаються, то як домовини виносити, то як хреста нести, а мені тиша потрібна. – Вона притулилась до стовбура старої вишні, заплющила очі й постояла так із хвильку. Потім розплющила їх – вони були сухі й палали лихоманним вогнем. Ярина поглянула на Катерину гостро та пронизливо. – Знаю, для тебе я не грішниця, але то не так, Катруню. Я ж власними руками собі життя занапастила, я ж Василя й дня не кохала, інший мені серце заполонив, та дивний він якийсь, усе не хотів сватів засилати, а моє ж кохання дівоче болюче, божевільне. Не хотіла я чекати, і те його зволікання дратувало мене, як собаку. І я почала йому мститись. На вечорниці ходила, із парубками пустувала, думала, це його підгоне, а він узагалі відвернувся, приревнував так, що й бачити не хотів. Сказав, щоб із парубком яким побралась, бо він уже надто старий для мене. Я й побралася. Знала, що Василь кохає мене до нестями, от і звабила його, зчарувала. І побралась із ним, а покарала цим тільки саму себе. А потім… Якось зустрівсь мені коханий у полі, і що на мене накотилось? Я сама почала його цілувати, сама обійняла та живою зробилась одразу. Туман стояв перед очима, у серці біль змішувався з коханням, але я не відпустила його, я звабила коханого в чистому полі… а за дев’ять місяців народився Микитка. І мене пекли весь цей час думки пекучі, хто ж батько мого дитяти. А народився Микитка – мов вогнем обдало. Не Василь йому батько, не від чоловіка я народила, від коханого моє дитя, бо так уже на нього схоже. А ніхто й не помітив, ніхто не здогадавсь. А я ввесь час боялася, що Господь покарає мене за перелюб, чуло серце моє щось погане. І не оминуло.

Ярина помовчала, виливши наболіле, а потім глянула на вдивовану сумну Катерину.

– Тобі, певне, цікаво, хто ж батько Микитки?

Катерина захитала головою.

– Ти зовсім не мусиш казати мені про нього…

– Але я скажу, – уперто перебила її Ярина, – ти його добре знаєш, бо це панський управитель, Максим Злотник.