Розділ «Книга III Шулма»

– Хто – ваші?

– Та, колишні наші, – поправився шулмус. – Діти Маала. Он же бунчук наш! – і він показав рукою на один із пагорбів.

Шулмус на зір не нарікав – розрізнити на такій відстані, хто є хто…

– Ясна річ, – продовжив гострозорий, – у ставку приїхали, а гурхана немає. Де гурхан – запитай у вітру. Назад повернули – аж і обозу немає! А степ чутками повниться… Куди скакати? До священної водойми. Ось і прискакали…

– Певно, ваші маалеї не розумніші від інших, – перебив його старший шулмус, із ориджитів. – Он скільки наїхало… ліворуч локри в лисих малахаях, праворуч не розібрати хто, але схожі на хурулів…

«Маалеї, – подумав я. – Ті, котрих пограбували Ґвеніль із Махайрою. Що ж, довго думати, на чиєму вони боці, не доводиться. Та й не лише вони. Тепер і бою не буде. Просто затопчуть нас – та й по всьому.»

Однак шулмуси чомусь помітно звеселіли й ожили. Я ще сяк-так міг зрозуміти маалеїв, але ориджити?!. А Диким Лезам, схоже, було байдуже, з ким битися, незважаючи на мудрі заповіді Пресвітлого Меча й пророка Ломаки – аби тільки битися! Тим паче, що сам Пресвітлий із Ближніми й пророком був із ними.

Наші сумніви частково розсіяла Фаріза.

– Священна водойма, – засміялася вона у відповідь на наше здивування, – єдина святиня Шулми. Тут ніколи не проливалася кров. І якщо для тургаудів немає нічого понад наказ гурхана – першого за військовою звитягою – то для інших це буде опоганенням святині – на чиєму би боці вони не були. Не думаю, що Восьмирукий наважиться штурмувати нас на очах у своїх підданих…

Пагорби кишіли людьми й кіньми, металися в’юнкі гінці, і з кожною миттю правота Фарізи ставала все очевиднішою. Я зрозумів, що доля, розщедрившись, дарує Мені-Ченові давно припасений подарунок.

Двобій.

Двобій Асмохата-та й Джамухи Восьмирукого; двобій Чинкуеди, Змії Шен, і Мейланьського Єдинорога.

Зважуйся, Пресвітлий Мечу!

Якщо ми при всіх викличемо їх на бій – мірило військової звитяги, – вони не зможуть відмовитися. На цьому тримається їхня влада. І привселюдно втратити лице вони не насміляться…

То чому Я-Чен гаюся? Чому не виходжу за коло візків і не кидаю виклик? Чому?!

Бо я знаю, чим це закінчиться. Я бачив це. Я не хочу вбивати. Не хочу вбивати! Не хочу!.. І тому гаюся, відтягаю, як можу, ту мить, після якої вже не буде шляху назад – і мої соратники з подивом поглядають у мій бік. «Іди ж! – промовляють їхні очі й клинки. – Іди й убий! Ти ж можеш! Розрубай одним ударом божевільний вузол цього ранку! Переможців не судять! Убий!..»

І доки я гаюся, стрій тургаудів знову замикається, скуйовджена грива союзників і підданих Джамухи рідіє, відтягаючись назад, за межі видимості… але робить це дуже повільно й неохоче. А звісно, з одного боку – гурхан і його наказ, а з іншого – навіть гурхан не повинен би забороняти приходити сюди, щоб поклонитися… Звичайно, не повинен – але очевидці дуже заважають гарячому Джамусі, і він теж розуміє, що переможців не судять!..

Ще б він не розумів – адже це одна з головних заповідей істини Батин!

Час, час! Він збігає, але ще не минув – час кинути виклик, час убити – і час дарувати життя багатьом, які повірили мені; час відкрити дорогу великому майбутньому…

Ах, як красиво все це звучить!