Розділ «Книга III Шулма»

Він збігає, наш час, збігає, не спитавшись, разом із вершниками, що віддаляються… Він майже вийшов, наш час, але саме майже – бо вершники перестають відходити, вони зупиняються, і разом із ними зупиняється час, він зависає на невидимій нитці, нитка ця все розтягується й розтягується, загрожуючи тріснути… а потім нитка різко скорочується, і вершники повертають назад, до нас, і час знову починає мчати навскач…

Але, здається, теж у зворотній бік.

2

Бо Я-Чен чую тупіт, але з незрозумілих причин він звучить поза мною – він наближається, тупіт кінських копит, чиїсь радісні крики, бряжчання збруї…

Чен-Я обертаюся – і бачу, як від південних пагорбів до нас щодуху мчать четверо вершників, а Асахіро з Фальґримом і Кобланом уже розтягають візки, розчищаючи їм дорогу.

Тим часом Чен-Я впізнаю вершників, що наближаються. Це молодий Кулай-нойон, а за ним – Тохтар-кулу з двома ориджитами. А я ще радів, що вони не повернулися – мовляв, живі залишаться!

А вони встигли… встигли в гості до смерті!

– Клянуся Нюринґою! – бурмоче незабобонний Уламок, і я не вірю своїм очам: південні пагорби, немов боячись відстати від своїх побратимів, теж проростають гривою. Кінних шулмусів якщо й менше, ніж союзників Джамухи, то ненабагато, і мені просто бракне уяви, щоб припустити – хто вони, звідки, і кого будуть убивати на випадок чого!?

…Кулай зістрибує з коня й шанобливо припадає на одне коліно, вітаючи Асмохат-та, а його рідкісний для Шулми прямий меч схиляє переді мною руків’я.

– Хто там за вами? – запитую Я-Чен. – Погоня?!

Прямий меч брязкає радісно, збуджено й нерозбірливо, як усі Дикі Леза напередодні бою, так що я повністю переходжу на сприйняття Чена, слухаючи Кулая.

– Це східні харимани, о Асмохат-та, і лаахори, й ізджути, й білобаранні бехтари, і…

– Всі? – намагається перервати його Чен. – А…

– Ні, не всі! Ще племена передгір’їв – гурхези й джавнаки, але вони відстали…

– Хто це? – кричить, нічого не зрозуміючи, Чен. – Хто це, Кулаю?!

– Це вільні племена, о Асмохат-та, які відмовилися ламати прут вірності перед Восьмируким! Вони прийшли, піддавшись моїм умовлянням, щоб побачити Тебе – і побачили собаку гурхана, що готується напасти на священну водойму! Гнів роздув їхню печінку, і нойони вільних племен лають Джамуху-костогриза й збираються відстоювати святиню! Тим паче, що не всі люди Восьмирукого підуть за святотатцем…

Що Я-Чен міг йому сказати? Подякувати? За те, що завдяки йому тисячі шулмусів ляжуть сьогодні в тутешній гостинний степ?! Адже Кулай хотів, як краще! Він справді хотів, як краще!..

– О Пресвітлий! – свиснув, просяявши, Кулаїв меч, і цього разу я зрозумів його легко. – Веди нас у бій!

– Коли все закінчиться, – мовив я Уламкові, – і якщо ми будемо ще живі, нагороди цього достойного меча іменем! Таким, якого він заслуговує!

Уламок щось невиразно буркнув у відповідь, і я зрозумів, що ім’я мечеві дістанеться ще те…