Розділ «Книга III Шулма»

Вони не були створені для жалю; тим паче – для нашого.

– Ти з роду Дан Ґ’єнів, – сказала Чинкуеда. – Отже, ти родич Ковзкого Перста? Чи ти волієш, щоб я кликала тебе Пресвітлим Мечем?

– Такі мечі, як у тебе, у Мейлані воліють носити Анкори, – сказав Джамуха Восьмирукий. – Ти з Анкорів Вейських або з Анкорів Кунів? Якщо, звичайно, не збираєшся переконувати мене, що ти – Асмохат-та…

Голос Джамухи звучав глухо й невиразно із-за пластин шолома, і таким же невиразно глухим був голос Чинкуеди, Змії Шен; Я-Чен спершу слухав ці голоси, гостро відчуваючи свою цілісність перед лицем роздвоєності, роз’єднаності тих, кому на роду було написано бути разом, і в той же час нарізно… ах, якими самотніми почувалися вони в Шулмі, аж навіть зі Мною-Ченом говорили мало не з радістю, страшенно скучивши за спілкуванням з рівними!.. Час було відповідати, а Я-Чен мовчав і думав, що в поставі Джамухи й у його манері триматися є щось невловимо знайоме – а пам’ять послужливо підкидала нам сцену з майбутнього, вже бачену Мною-Ченом, коли Джамуха стояв перед нами, і ось він знову стоїть, майбутнє стало сьогоденням, і минулим… і, напевно, час було щось відповідати.

– Я – Чен Анкор із Анкорів Вейських і прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Мейланьський Єдиноріг, – вимовив Я-Чен і додав: – Родич Фаня Анкора-Куна й Ковзкого Перста, старійшин клятвопорушників.

– Це добре, – задоволено відгукнулися Джамуха й Чинкуеда.

– Чому це добре?

– Так мені буде легше вбити тебе.

Про Уламка мова не йшла – немов його взагалі не було.

– Ми можемо домовитися? – запитав Я-Чен.

– Ні, – відповіли вони.

І Джамуха, повернувшись до своїх тургаудів, подав їм знак рукою.

…Із пагорба спускався Куш-тенгрі. Очі його були закриті щільною темною пов’язкою, і Неправильний Шаман ішов обережно, розраховуючи кожен крок – та однаково часто оступаючись. Руки його не були зв’язані, але він і не намагався зняти пов’язку. Шию Куш-тенгрі затягали одразу дві волосяні петлі, і позаду невидющого шамана, випадів за п’ять-шість, звільна йшли двоє воїнів, намотавши на зап’ястя протилежні кінці арканів і ведучи Неправильного Шамана, мов звіра на повідці.

«Невже вони його осліпили?!» – мигнула страшна думка.

На відстані дальнього кидка спису від Мене-Чена воїни міцніше натягнули аркани – і Куш-тенгрі зупинився, притискаючи підборіддя до грудей.

– Зараз вони вб’ють його, – байдужно сказали Чинкуеда й Джамуха; і Я-Чен ні на мить не засумнівався, хто «вони» і кого «його», – як шамана-відступника. А потім настане твоя черга. Дивись, це буде цікаво…

Я-Чен не звернув уваги на останні слова. Слова нічого не означали, життя нічого не означало, честь і ганьба, звитяга і боягузтво не означали нічого, і єдине, що мало значення в цьому проклятому світі, що вартувало дорожче від пилу під ногами – відстань від Чена-Мене до шамана, відстань – і те, що Чен-Я не встигну подолати її, перш ніж воїни відправлять у Верхній Степ або у Восьме пекло Хракуташа сиву дитину, Неправильного Шамана, справжнього господаря Шулми, який зустрів нас, як гостей…

– Чене! – немов самі пагорби за нами розверзлись шаленим криком, і луна захлинулася жахом. – Тримай!!!

Чида була вже в повітрі. Важка, ошаліла Чида Хан-Сеґрі – і лише єдина рука могла ось так увігнати масивний спис в осіннє небо Шулми, із тріском розриваючи брудно-блакитне полотнище, єдина рука могла дотягтися до розлютованої Чиди з Малого Хакаса, яка втрачає новознайденого Придатка, дотягтися за півтора кидка списа до Кабіра, до мене, до Чена-Мене!

Він не був природженим списником, повитуха Звитяжців, коваль-устад, Коблан Залізнолапий, але він уклав у цей кидок усю свою скажено величезну душу, не залишивши нічого на чорний день – бо чорний день настав!