Розділ «Книга III Шулма»

– Чен над ними постояв-постояв – і раптом осів. Замурмотів щось незрозуміле, ногою лівою смикати почав, немов коліно вправляв, або ще що… і раптом – усе. Не відчуваю я вас! Нікого. Ні тебе, ні Чена. Про Чиду з шаманом узагалі й мови нема. Закричав я, а тут уже й Чань-бо зміркував: щось не так!.. Хвала Небесному Молоту, опам’яталися ви, і мене трохи попустило…

– Що… що це було? – тихо мовила Чида, нарешті повернувшись у наш тлінний світ.

– Світи Хум-Тенґе, – неголосно відповів Неправильний Шаман. Ті, що за поворотом шляху шамана. Ось і повернули, бачте…

– Який ще Хум-Тенґе?.. – почала було Чида, але осіклася. – Це ти? – тихо запитала вона. – Шулмуський Придатку, це ти? Чи я збожеволіла?..

– Ні, ти не збожеволіла, Чидо Хан-Сеґрі, – мовив Чен. – Це й справді шулмуський Придаток Куш-тенгрі, а я – мейланьський Придаток Чен Анкор, і, певно, я вже зовсім розучився дивуватись… бо те, що ми розуміємо одне одного, не дивує мене. Та й чи може бути інакше, якщо ми разом звернули за поворот?

– Мені шкода, що я не був з вами, – насилу усміхнувся Уламок. – Це, мабуть, кумедно…

– Ти був з нами, Дзю, – сказав я, – і я сподіваюся не дожити до того дня, коли тебе не буде з нами, бо тоді мені будь-який поворот буде не на радість. А зараз я… зараз я хочу спати, Дзю.

– Так, Наставнику, – іронічно-шанобливо відгукнувся Дзютте.

І закричав на Чань-бо, обзиваючи його всілякими словами й вимагаючи негайно перенести нас у намет.

Чен сонним голосом додав дещо від себе – лише значно м’якше – і я ще встиг помітити чиїсь уважні очі, а потім нас підняли й понесли, неголосно перемовляючись між собою…

Уже провалюючись у забуття, я несподівано зрозумів, кому належали уважні очі, на дні яких жевріли вуглики забутих жаровень.

Це були очі Хаміджі-давіні.

Чи мені привиділося?..

8

Наснилась безконечна путь —

Світи мов із мари.

І в тім шляху таїлась суть

Нечуваної гри. Допустять правила – старі

Лиш мудрого гравця, Вони не добрі і не злі…

І я у сні кричав.