Розділ «Книга III Шулма»

А Чен побачив, що чаша майже порожня.

Так, ледь-ледь, на денці.

Коваль непомітно підморгнув Ченові, покрутив у повітрі Шпичастим Мовчуном – шулмуси дружно шарахнулися – і відійшов, несучи під пахвою свій бурдюк.

По дорозі він дихнув на нойона Джелме, і той заледве втримався на ногах.

А Чен із полегшенням зітхнув, згадавши обід у Коблана й те, що залишилося від сулії тахирського мускату, і спорожнив і без того порожню чашу.

Чаша відлетіла вбік, Чен похитнувся й зареготав, а я покинув піхви і вказав на купу Диких Лез.

І шулмуси кинулися до зброї.

4

– Це діти, Дзю, – тихо дзвякнув я об клинок Уламка. – Дивись, не забувайся…

– Це – діти? – недобре усміхнувся Уламок. – Тоді дітей корисно карати!

– Ні, Кабірський Кате, – уперше я назвав Уламка на ім’я, якого не міг знати; на ім’я, котре випадково почув у підземній залі істини Батин і яке вимовив у моєму сні ятаган Фархад.

Ім’я, що я більше не вимовлю ніколи.

– Ні, Кабірський Кате. Не так. Дітей потрібно карати, але їх не завжди потрібно знищувати під час покарання.

– Так, Наставнику, – відгукнувся Дзю знайомим тоном, і від цієї суміші іронії й поваги мене кинуло в дріж. І додав відтак: – Добренькі ми… може, воно й на краще.

«Може, і на краще», – про себе повторив Я-Чен, коли Шулма обступила нас із Уламком.

А Чен-Я ще встиг помітити презирливу посмішку Фальґрима Білявого, який дивився на юрбу, що нападала.

Знав Білявий, і еспадон Ґвеніль знав одну з простих істин Бесід «одного з багатьма». Знав, що «лише п’ятеро майстрів можуть напасти на одного, не заважаючи один одному; шостий – завада. А невправні – не більше трьох; четвертий – завада».

І ще знали як люди, так і Звитяжці емірату, що «Бесіда з п’ятьма – праця велика; з десятьма ж – свято душі; з багатьма – відпочинок, бо заважають вони собі, тобі ж допомагають.»

…Цю Бесіду я запам’ятаю до кінця своїх днів.

Запам’ятаю, як Дикі Леза в руках шулмусів після всього, побаченого ними, зовсім не хотіли вбивати, бо тоді вони вбивали б свою останню і єдину можливість зрозуміти й домовитися – а їм уже хотілося розуміти, а не лише сперечатися й доводити; і діти Ориджа здивовано боролися з власною зброєю, яка в останню мить ставала важка й неслухняна.