Розділ «Книга III Шулма»

Джелме пройшов між Ґвенілем і Махайрою, між Фальґримом і Діомедом, і наблизився до мене.

Я потягнувся вперед і легенько торкнувся лезом мотузок, що стягають його зап’ястя. І нойон не знав, що робить зараз другу помилку, приймаючи волю на кінці мого клинка.

Він не розумів, що це може означати для його ж шаблі; що це означає для всіх Диких Лез Шулми.

Один за одним входили в наше коло діти Ориджа – не всі, ні, далеко не всі, але й цих я налічив півтори дюжини – і один за одним підставляли зв’язані руки під моє лезо.

А їхня зброя – дивилася.

– Коблане! – неголосно покликав Чен-Я. – Неси бурдюк!

Пояснювати, який саме бурдюк, не довелося.

Коблан, голосно тупотячи, кинувся до поклажі й миттєво повернувся із заповітним бурдюком.

– Відпий! – наказав Чен-Я.

Коблан слухняно й з видимим задоволенням відпив, і борода його настовбурчилася.

– Илджаз арака! – сказав Асахіро. – Мо илджаз арака!

Нойон Джелме презирливо усміхнувся.

– Чашу!

Ченові-Мені подали дерев’яну похідну чашу, і Коблан до країв наповнив її викраденою в Мейлані настоянкою Вогненного дракона.

– Пий, Джелме-багатуре!

Чашу Чен тримав в обох руках, опустивши мене в піхви.

Гординя, гординя… Джелме підійшов і схилився над чашею. Він на очах у свого й чужого племені пив Мо илджаз араку – нехай і несправжню, як гадав він сам – із лускатих рук того, хто називав себе Асмохат-та.

І двоє ориджитів вийшли з кола.

А ті, що залишилися, почали глухо перешіптуватися.

Вони не бачили обличчя свого нойона, коли той зробив перший ковток. А я бачив – знизу, з піхов мені чудово було видно це синьо-багряне обличчя з випнутими очами, цей роззявлений рот, який марно намагався вдихнути повітря, що стало раптом шорстким і розпеченим; і голена потилиця Джелме вростала в плечі, а плечі судомно смикалися й повзли вгору.