Розділ «Книга III Шулма»

Ні.

Здавалося, ці горбки ніщо не могло змусити ворухнутися.

Навіть землетрус.

І Мені-Ченові здалося, що дехто з мого загону ледь стримується, щоб не приєднатися до шулмусів. Що їх утримало? Вісім століть, які відрізняють Кабір від Шулми? Час, що вдає з себе річку?..

– Хурр!..

Ні.

Нойон Джелме похитнувся й з ненавистю глянув на Чена-Мене.

– Мангус! – прошипів він, кривлячи рот у гримасі чи люті, чи плачу. – Уй-юй, мангус-си!.. илджаз уруй…

Він ступнув до нас, приречено піднімаючи шаблю – і йому напереріз кинувся той самий круглолиций ориджит, який першим сказав: «Асмохат-та!»

Меч круглолицого так і залишився лежати на землі, а сам ориджит щось вигукував, захлинаючись словами й слізьми… вони впали, покотилися в пилюці, тіла їхні переплелися, перетворившись на клубок крику й місива, і лише я бачив, як, рвучись до ненависного мангуса, Джелме перехоплює шаблю лезом до себе й коротким ривком проводить по руці круглолицого, яка вчепилася йому в комір, і червоний браслет проступає трохи вище зап’ястя…

Руку.

Праву.

Руку.

Руку!..

І вогонь ударив мені в клинок.

Ніхто не помітив, як умер гордий нойон Джелме. Та він і сам не встиг нічого зрозуміти, відчути чи бодай злякатися. Просто я раптом став довгий, дуже довгий, на всю довжину повного випаду, і ось я вже короткий, такий, як колись, ось я вже зринув з випадкового просвіту між двома сплетеними тілами, а круглолиций не знає, що бореться з мерцем, і кров із розсіченої яремної жили Джелме заливає йому обличчя, одяг…

Чен, не витираючи, кинув мене в піхви, лівою рукою підібрав нойонову шаблю, довго дивився на неї – що бачив він у ту мить? – і нарешті вихопив із-за пояса Дзютте.

Блазень обійняв шаблю, і та вмерла легко й швидко.

Дикі Леза відгукнулися протяжним стогоном.

Чен тримав Дзю в руці аль-Мутанаббі, у страшній руці, у нашій спільній руці, у зрослому воєдино вмінні дарувати життя й віднімати життя, і я не ревнував Уламка до руки Чена в Рукавиці.