Розділ «Книга III Шулма»

Але ж так воно, мабуть, і було, Єдинороже… так воно й було, і заблукалий Звитяжець був ожилим віршем аль-Мутанаббі, і Дикі Леза із захватом поміщали прибульця в племінний намет, їхню гордість і славу, клали його на почесну повстину в товаристві собі подібних, як святиню на вівтар… і випускали в коло не коли-небудь, а під час великого тою! А це рівнозначно турніру в Кабірі! А вже коли божественний гість несподівано для всіх демонстрував своє невміння пролити кров…

«Чене, – беззвучно покликав я, – як назвуть люди того, хто видає себе за божество… нехай, приміром, за божество Грому, не вміючи викликати грозу?»

«Брехуном, – прийшла нечутна відповідь. – Самозванцем.»

«А якщо він у всьому іншому подібний до божества, і люди не бувають настільки могутні й прекрасні?!»

«Тоді – демоном-брехуном. Демоном із ликом божества.»

«Ти зрозумів, що я хочу сказати?»

«Так. Я зрозумів.»

…Так. Він зрозумів. Чен-Я зрозумів, що для Диких Лез Шулми будь-який Звитяжець, який не вміє вбивати – це як для людей людина, яка не вміє дихати, а проте жива – себто, демон-брехун, перевертень, Тьмяний, жах, щось неживе, неприродне… Зламати його! Втопити його! У священну водойму його, під опіку Жовтого бога Мо!..

Але якщо стороннє божество, нехай і не з першої спроби, доводило свою божественність, і, слід гадати, доводило з успіхом – певно, Но-дачі знімав голови так, як досвідченим Диким Лезам і не снилося! – тоді клали його на яскраво-червону повстину, і вночі безперервно «вили над ним по святковому», і в коло виносили рідко, і взагалі намагалися зайвий раз не докучати посланцеві небес! Молилися на нього, певно, жертви приносили, гімни посвячували… у набігах намагалися із чужих наметів викрасти живі святині, нехай і ціною життів шулмуських! Що цінніше для Дикого Леза – життя шулмуса, який не став ще навіть Придатком, чи прихід у плем’я нового божества?!.

Ох, Шулма, Шулма… Кабір, Мейлань, Харза, Оразм, Хаффа – майже тисячоріччя тому!

– Гей, Но, – крізь ґарду мовив я, – ти їхню мову розумієш?

– Яка там мова? – брякнув Но-дачі. – Хіба це мова…

– Розумієш чи ні?!

– Погано, – помовчавши, відповів він, – майже ні.

– Асахіро, – запитав Чен-Я, – а ти їхню мову знаєш?

– Звичайно, – здивувався Асахіро. – Я ж тобі казав, що це ориджити, вони завжди неподалік від нас, хурулів, кочували… себто, від того племені, в яке мене з Фарізою прийняли. В ориджитів мова сичить, як змія в траві, а так усе те ж…

Ось вам і Придаток! Доки божество з іншими побратимами по божественному нещастю в наметі валялося… гаразд, не до жартів зараз.

Зараз треба збагнути, що в кожному Дикому Лезі до часу ховається зародок Звитяжця, що діти вони, буйні, жорстокі, нерозумні, цікаві, але діти, чого не зрозумів ображений Но-дачі, але добре зрозуміли дорослі Чинкуеда, Змія Шен, і Джамуха Восьмирукий!..

Зрозуміли, що на дітей просто треба прикрикнути!

– Перекладай, – наказав Чен-Я Асахіро, а Я-Чен подумав: «Будемо сподіватися, що Дикі Леза зрозуміють і без перекладу… є такі доводи, які всім зрозумілі.»