Розділ «Книга II Мейлань»

Інші промовчали. Про що тут сперечатися?..

– Згідно з цією таємною угодою й зберігаючи гідність людства за каноном учення Батин – доволі своєрідний канон, слід завважити! – раз на рік старійшини й свідки Істини збиралися в таємному місці без сторонніх і врочисто вбивали один одного. Сімсот років поспіль. Зберігали в такий спосіб насіння Істини.

– Зберігали, а тоді у домовину клали, – пробурчав я.

Кос не звернув на це ані найменшої уваги. Він підвівся, залишивши лежати Сая й Заррахіда, витягнув із рукава квітчасту пачку куплених у крамниці пахощів – легкий сухий аромат миттю поширився по кімнаті – і взявся розставляти тоненькі курильні свічки в усі можливі й неможливі кутки.

Відтак ан-Танья кілька разів ударив кресалом – іще на початку читання ми запалили звичайні свічки, але Кос чомусь вирішив ними не користуватися – і підніс тліючу губку до чотирьох-п’яти оглушливо запахущих (виявляється, й таке буває!) паличок.

– Чудово! – з видимим задоволенням принюхався Кос. – У Кабірі таких немає… не привозять купці. Отже, вчення Батин процвітає, плодоносить і, нарешті, загниває – у результаті чого єретично настроєні батиніти Кабіра, Дурбана, Кимени й Хаффи відрікаються від Прихованої Таємниці. Залишається давній Мейлань, де традиції споконвіку настільки сильні, що розраховувати на добровільне зречення останніх свідків Істини не доводиться.

– Вони називають їх Тьмяними, – мовив я Косові.

– Вони? – здивовано звів брову ан-Танья. – Їх? Хто вони, кого – їх, і чому – тьмяними?!

Я на мить зняв праву руку з Єдинорога. Якщо, пояснюючи, я бовкну щось образливе – нехай не чує…

– Вони – це вони, – я поглядом показав на наших супутників. – Звитяжці, тобто… Їх – це зброю ассасинів. Тобто, батинітів. Ми зовемо батинітів ассасинами, а Звитяжці називали й називають їхню зброю – Тьмяними.

«А ти справжній мудрець! – почувся приглушений і глузливий голос Єдинорога. – Точнісінько Саїд-на, Глава Вчення… ти гадаєш, я ображаюся, коли ти називаєш нас зброєю? А ми іноді забуваємося й по-колишньому кличемо вас Придатками. То й що? Поклади краще руку на місце, бо чутно погано… і Дзю лається, що перекладаю не все. Поклади, поклади, бо перекладу йому все, і він тобі взагалі життя не дасть!.. Нумо, Придатку Чене, клади руку на зброю…»

Гм… виявляється, прямий контакт нам уже й не те щоб потрібен! Чутно просто гірше, а з усім іншим – усе гаразд! Може, я й сам тепер наполовину Звитяжець? Особливо якщо в латах.

Або Тьмяний?..

Я поклав руку на місце й вирішив не перекладати Косові нашу останню розмову з Єдинорогом.

І Єдиноріг не перекладав – тільки вже Саєві, Дзютте й Заррахіду.

«Можуть, зрештою, у нас бути маленькі особисті таємниці?!» – разом подумали ми.

І усміхнулися.

Ан-Танья в цей час нюхав дим від курильних паличок і задумливо барабанив пальцями по столу.

– Тьмяні, то й Тьмяні, – нарешті кивнув він. – У мене інше запитання є. Ось напали ваші старійшини на батинітів усупереч клятві й заради вищих цілей; залишилися від Дванадцяти й Одного всього двоє – приміром, Сьомий і Дев’ятий, та й ті зникли невідь куди; запанували навкруги мир, тиша і спокій опор… судячи з того, що Фань – твій двоюрідний прадід, запанували вони на сотню років. І протягом усього цього благополучного століття раз на десять років зникає хтось із Звитяжців тієї ж таки Ради, які проливали кров останніх свідків Істини. А разом з ними найчастіше зникає або гине їхній нинішній Придаток – тобто, я хотів сказати, людина, яка не має до минулого клятвопорушення жодного стосунку. Чому? Що ти думаєш із цього приводу, Чене? Помста? Якось несхоже на помсту…

Єдиноріг усередині мене сумно усміхнувся.