Розділ «Книга II Мейлань»

– І Звитяжець Чинкуеда, – додав зі стіни Уламок.

– Тьмяний Чинкуеда, – поправив його есток. – Тьмяний… останній свідок Істини Батин. Так, він обов’язково повернеться в Кабірський емірат, тому що він нічого не забув! І він повернеться не сам, цей останній свідок Чинкуеда…

Я з тугою подивився у вікно. Чорне небо й три боязкі зірки в кутку шиби тиснуться одна до одної, немов у страху перед мовчазною порожнечею… Як же я міг забути!

– Він, звичайно, повернеться, – упівголоса сказав я. – І Джамуха Восьмирукий, вождь орд шулмусів, і Тьмяний Чинкуеда, вождь Диких Лез Шулми – але тут їх будуть чекати! Їх навіть зустрінуть із радістю! – їх зустрінуть Дванадцять і Один!

І Я-Єдиноріг розповів про нашу Бесіду біля ставка з Емрахом іт-Башшаром із Харзи й Поясом Пустелі, Маскіном Тринадцятим, колись Сьомим.

Якийсь час усі мовчали.

– Тепер я розумію, – закінчив Я-Єдиноріг, – чому Минулі боги чекали ціле століття! Тьмяні-батиніти, попри все, не порушили клятви. Вони шукали таких, як Пояс Пустелі, збираючи їх по одному, вони вчили, виховували, ховалися – і ось тепер їх знову Дванадцять і Один, і доки Чинкуеда готує Шулму, тут, у Мейлані, дуже скоро відбудеться чергова жертва Минулим богам!

– Тоді виходить, – втрутився Сай, – що вони не гірше від мене знають про те, що Но-дачі й Кунда Вонґ у Мейлані! Адже саме Придатка Кунди хоче вбити цей Пояс Пустелі… А як же вони, певно, раділи з усього того, що ми чинили в еміраті! Адже це для Тьмяних було відродженням Істини Батин, кінцем самотності й втаємниченості!..

– І твої приятелі, Вилорогий, цілком можуть примкнути до Тьмяних, – заявив Уламок доволі противним і в’їдливим тоном. – Ось уб’є цей харзієць Придатка Кунди – треба ж на комусь навчитися всерйоз, крім собак так мавп! – потім підшукають Кунді спільними зусиллями потрібну людину-батиніта з бажаючих помститися кому-небудь… А Но-дачі взагалі на Саїда-на оберуть, Главою Вчення буде! Дуже достойний, по-моєму…

– Ти ніколи не зможеш пробачити мені смерть Наставника? – навпростець запитав Сай. – Так, Дзю?

– Дурню, – буркнув Дзютте, але вже зовсім інакше. – Прощати його, бач… якби я на тебе зло тримав – зламав би тебе ще під час першої Бесіди, у караван-сараї, і було б тобі прощення!.. Тільки я тупий, а відхідливий. Так що терпи й мовчи! До речі, Вилорогий, – гаразд, я старий дурень, а ти який? Себто – тобі скільки років?

– П’ятдесят два, – гордо відповів Сай.

«Палаюча Нюринґа! – беззвучно зойкнув Єдиноріг. – Та він же ще підліток!..»

Заррахід тільки злегка здригнувся й не сказав нічого.

У мене в голові наразі погано вкладалося, що п’ятдесят два роки – це навіть не молодість, або, у крайньому випадку, її початок… але я вирішив, що звикну й до цього.

– Ясно, – підбив підсумок Дзютте. – Відсутність розуму й погане товариство. Шулма, герой Но, брати-недоуки, Шото ще цей… Виховувати тебе нікому.

– Чого це нікому?! – здійнявся Сай. – Я, між іншим…

– Ти, між іншим, мовчи, коли старші говорять, – осадив його Уламок. – Я від тебе не в десять і не в п’ятнадцять разів старший. І сказати хотів ось що: виховувати тебе нікому було. Було! А тепер – є кому. Ось що я хотів сказати.

Сай глянув на Уламка з неприхованим жахом. По-моєму, він зрозумів, кого мав на увазі Дзютте, кажучи про вихователя.

– Ніколи, – задзвенів він, – ніколи ні Кунда, ні Но, ні будь-який інший Звитяжець з яскраво-червоної повстини не примкне до Тьмяних! Ми не хотіли бути вбивцями, нас змусили до цього – як Тьмяні змусили старійшин Ради, – і ми вбивали спочатку, щоб вижити, а потім, щоб навчити виживати вас; але ніколи не вбивали ми просто так, ні заради віри, ні для задоволення!