Розділ «Книга II Мейлань»

– До Чань-бо, – ворухнувся на килимі Уламок.

– Схоже, – погодився Заррахід.

– Не знаю, – сказав Сай. – Але думаю, що ви маєте рацію.

– Ото ж бо й воно, – переможно заявив Кос, коли я повторив йому все, сказане Звитяжцями. – До Чань-бо. До цієї суміші посоха, лопати, вил і парадного бунчука. До мудрого мовчазного Чань-бо, від якого йдуть окриленими – нехай навіть і на той світ.

І, подумавши, додав:

– Та й бабцю не варто скидати з рахунку. Вона напевно щось знає. І може, цій відьмі й справді років сто… або двісті.

3

– Можливо, Кос має рацію…

Єдиноріг говорив уголос, що для нас двох було зовсім не обов’язково. Але нас у кімнаті було більше, ніж двоє.

– Можливо, Косе, ти маєш рацію, – повторив я.

– Так, Єдинороже, – повернув до мене голову безпомильний ан-Танья. – Так, я тебе слухаю.

– Ти можеш бути правий у всьому, Косе, або не у всьому; ти можеш бути зовсім не правий, але це неважливо. Тим паче, що коли ми розглянемо таємний договір, підписаний кров’ю й попелом, не як угоду між старійшинами-людьми й людьми-батинітами, а як угоду між Звитяжцями Ради й Тьмяними, тоді все виглядає простіше й не так жахливо. Адже зовсім не за кожного жертвопринесення Минулим богам ламалася зброя бійців – тобто, гинув Звитяжець або Тьмяний! В основному, як пише Фань, смертельний двобій полягав в обов’язковій загибелі одного з людей! Тобто, гинули Придатки, і Тьмяні зі Звитяжцями радо розходилися врізнобіч – шукати нових Придатків для наступного жертвопринесення…

– Простіше й не так жахливо, – після паузи сказав Кос, із силою стиснувши кулаки. – Ні, я не ображаюся… не ображаюся.

– Іноді мені здається, – безпристрасно прошелестів Заррахід, – що ми не заслуговуємо таких Придатків. Ми – залізо, яке невідь що думає про себе… ні, не заслуговуємо.

А ось цього я Косові перекладати не став.

– І тому, – продовжив Єдиноріг-Я, – коли старійшини Звитяжців зважилися на клятвопорушення, вони в останню чергу думали про своїх Придатків. Я гадаю, що якби можна було винищити Тьмяних, не вбиваючи їхніх Придатків, старійшини пішли б на це з більшою радістю. Придатки живуть недовго, і це людину-Фаня хвилювала втеча двох ассасинів – а Звитяжців значно дужче турбувало зникнення трьох Тьмяних! Які здатні були виховати нових Придатків… і знайти нових Звитяжців, згодних потьмяніти.

– У Шулму б їх, – мрійливо скрипнув Сай Другий. – Ось де розгулялися б…

Він осікся, а Кос сполотнів. За час нашої подорожі з караваном я встиг розповісти ан-Таньї все, що знав про Шулму від Друдла, Дитячого Вчителя, Сая… усе, що знали про Шулму я і Єдиноріг.

– Один проти восьми, – ледь чутно брязнув Сай. – Усіх убив. І вуха заставникам відрізав. Сам з’явився на той, добровільно…

– Джамуха Восьмирукий! – не змовляючись, вигукнули я й Кос.