Розділ «Книга II Мейлань»

Фань Анкор-Кун і прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст.

Учора я відправив свого брата, молодого Хо Анкора, наслідного вана Мейланя з Вейської галузі Анкорів, мешканців півдня, у Кабір. Хо поїхав, узявши з собою родовий меч їхньої сім’ї, який місяць тому одержав прізвисько Єдиноріг.

Їдь, Хо, і ні про що не запитуй…

Я бажаю тобі, щоб столиця стала твоїм домом, а не тимчасовим караван-сараєм!

…Інші старійшини Ради Вищих зробили так само.

На випадок чого – бруд чуток не прилипне до молоді, хвиля ганьби не захлисне їх; і їм не доведеться сплачувати наші рахунки.

Утім, якщо остання жертва Минулим богам буде принесена так, як передбачається, – ніхто ні про що не довідається.

Нехай співають пісні.

Нехай розповідають казки.

Нехай… нехай живуть, як жили.

І ми, старійшини Ради, убивці мимоволі, ми теж будемо жити, як жили; ми будемо корчитися під бичем пам’яті, але залишимося жити.

Щоб ніхто ні про що не дізнався.

Сьогодні вночі ми порушимо клятву – щоб насіння насильницької смерті пожерло саме себе.

На щастя, ми теж смертні.

А як хотілося б мені хоч трохи пожити в тому світі, який буде після нас! – після нас, клятвопорушників і вбивць, останньої жертви Минулим богам!..

Невдовзі північ…»

2

– Усе, – задумливо сказав я, міцніше стискаючи сталеві пальці на руків’ї Єдинорога.

«Ні, не все, – беззвучно відгукнувся він. – Ти впустив один аркуш. Он, під столом…»

Я поліз під стіл.