Розділ «Книга II Мейлань»

– А мені зате нічого не зрозуміло! – заявив Сай, звертаючись до незворушного естока.

– І мені, – заспокоїв його Заррахід. – Це я так, до слова…

– Нумо ще раз… – почав було Дзю, а я раптом подумав, що ми з Ченом незабаром так звикнемо будь-яку розмову перекладати одразу на дві мови, що в товаристві звичайних Звитяжців або звичайних людей видаватиметься як мінімум дивним.

А що робити? Інакше ми – всі шестеро – по черзі будемо то глухі, то німі…

– Ще раз подивімося, – повторив Уламок. – Торік улітку правитель Цзюваньдао втрапляє під зсув. Хто винен? Та ніхто не винен, сам поліз в ущелину… За десять років до того ламається Білий тигр, Катакама Ярі, і наконечник його губиться в криниці. Знову ніхто не винен. Хіба невмілий Придаток – але ж купець цей, певно, невмілий не був! Гаразд, відраховуємо назад ще десяток!.. Шамшер іль-Самак потрапляє в колесо, і його життєвий шлях закінчується… Так?

– Так? – повторив Я-Чен для Коса.

Тобто, звичайно, повторив усю Уламкову тираду.

– Так, – кивнув ан-Танья. – І знову випадковість. Радник Ван нібито перечепився, Шамшер із піхов випав – і все! Ловити й карати нікого, крім, хіба, недбайливого арбакеша, який не встиг притримати коней.

– Угу, – пробурчав Дзю. – Нікого… Це в нас уже троє з Ради Вищих. Ковзкий Перст досі живий і здоровий, чого й нам бажає… Хто ще живий?

– Я на святі в Емейських шпиць помітив подвійну палицю Убан, – почав пригадувати я. – Потім ще Бадека ханг-Туна з клану ножів… Усе, здається. Ні, не все – Кханда! Кханда В’ячасена! Пам’ятаєш, Дзю – ти ще з ним віком мірявся!

Кос покопався у своїх записах.

– Двоє тутешніх чиновників – сказав він, – виїхали у Верхній Вей за десять із половиною років до зламаного Шамшера. Ось, тут у мене запит із Вея – де, мовляв, чиновники, чому не зголошуються?! Отже, з Мейланя вони виїхали, а до Вея не доїхали… Причому один із чиновників мав при собі кинджал Ландинґ Терус, який узяв у батька, а другий віз двозубець Ма, Язик Кобри. Хвала мейланьській докладності – все записано!

– Ще б не записано! – додав я від себе. – Мабуть, Хамидасі простежив, щоб переїзд старійшин у Вей був описаний як слід!

Заррахід піймав на клинок сонячний промінь, у якому танцювали невагомі порошини, задумливо пограв зайчиками й знову насупився.

– Четверо живі, – підвів риску есток, – троє загинули, двоє пропали безвісти… Це дев’ять. Що сталося з іншими чотирма? Їх же тринадцять було в Раді?

– За давністю років відомості уривчасті, – розвів руками ан-Танья. – Але дещо довідатися вдалося… Брати Бенкей і Акіро з родини Маурі-мисливців пішли в солончаки, що біля Кулхана – це було за п’ятдесят років до загибелі правителя Ю Шикуаня й меча Цзюваньдао – і не повернулися. За рік за ними пішов син Бенкея – і, відповідно, небіж Акіро, – молодий Нух Маурі, і теж не повернувся. Ось виписка зі зводу перепису населення. Розділ «Квартал Фа лінь», рік відповідний…

Кос демонстративно помахав у повітрі одним із папірців.

– Хороша в мене людина Кос ан-Танья, – поважно сказав есток Заррахід. – Розумна…

Я-Чен переклав ан-Таньї слова його меча, і сталося неймовірне: улещений Кос зашарівся.

– Отже… – ще раз повторив він. – Бенкей і Акіро Маурі, а з ними…