Розділ «Книга II Мейлань»

Так, я бачив.

І край бортика водойми, облицьований плиткою, й блякле світло відображених зірок; і тінь поруч.

– Прийшли, – погодився я.

4

Я залишив своїх супутників біля паркана, а сам рушив до водойми, нашвидку домовляючись із Єдинорогом про те, що кожен із нас буде говорити сам за себе й із собі подібним.

Однаково говоримо ми одне й те ж… або майже те саме. А коли треба бути напоготові – не до роздвоєння й внутрішніх голосів.

…Сказати, що Емрах іт-Башшар здивувався, побачивши мене, – це значить нічого не сказати.

– Ти? Як це… тобто – звідки? І навіщо?!..

Говорив він невиразно, бо важко говорити, коли твоя щелепа відвисла до пояса.

– Я, звідти й тому, – наблизившись, сказав я. – Що з тобою, Емраху… спершу сам у гості набиваєшся, загадки різні загадуєш, проводиш Бесіду душа в душу – а тепер як нерідний! Чи ти справді мені не радий?!

– Я чекав не тебе, – набичившись, заявив Емрах, і руки його ніби ненароком лягли на пояс.

Поясом був Маскін Тринадцятий.

– А ти не допускаєш думки, що вона – моя кохана? – задумливо простягнув я, вдаючи, що не завважую ворожості харзійця. – Моя ніжна й трепетна лань…

– Хто – вона?

– Вона. Та, котру ти чекав. Може, я ревную?!. Гей, насолодо моїх очей, вийди до нас!..

Із темряви виник Кос – як завжди, незворушно спокійний.

– Доброї ночі! – привітно привітався він. – Насолода очей зараз прийде. У неї сережка випала – ось знайде і прийде. А поки що тіште очі мною. Гаразд?

– Гаразд, – погодився я. – Потішимо.

– Ти ще й дворецького сюди притягнув! – прошипів розлютований Емрах. – Ах ти…

Чимось він нагадав мені Фарізу – манерами, певно… Вірніше, їхньою відсутністю.